Було б добре, якби депутати, які не хочуть обмежувати мови ворога в нашій культурі, розуміли, що культура – це поле битви в інформаційній війні. Принаймні, так записано в статутах американських підрозділів інформвійни (цих стаутів наші депутати, ясна річ, не читали й не збираються). Тому вони готові будувати нову Росію для російських опозиціонерів (а потім ми будемо героїчно відбиватись від Рускогоміра), але не Україну для українців. Але ми переможемо, незважаючи на саботаж малоросів. Бо є діти, які розуміють, що з ворогом не може бути спільної мови. А тим більше, спільного язика.
Алексей Давиденко
– Папа, а почему мы украинцы, учим в детском саду украинский язык, а дома говорим по-русски?
– Мы дома так привыкли.
– А как называется страна где родной язык русский?
– Россия.
– А она далеко?
– Нет, это наши соседи.
– Давай туда поедем.
– Мы не можем. Они на нас напали, захватили наши земли и убивают наших людей.
– Значит они наши враги?
– Ну, можно и так сказать.
– Папа, а почему тогда мы разговариваем на языке нашего врага?
Тупик.
