Маю я друга. Народився в Харкові, мешкає поблизу (в Деркачах), має невеликий бізнес і, як зазвичай буває, все життя спілкувався російською. Але Майдан, Війна… Він і далі вживає переважно російську, але з кожним роком все більше – українську. Хто знає Костянтина, той підтвердить, що його рівень мови значно виріс.
Якось повертались з ним потягом до Харкова. В купе нам трапилась мила дівчина, яка також їхала додому, але з Варшави. Розговорились. Виявилось, що її батьки мешкають недалеко від мене, а сама вона поїхала на навчання до Польщі, і зараз там працює барменом. Повертатись не збирається, планує перебратись далі – до Берліну чи Амстердаму – там можна заробити більше. Звісно ж, почала “просвітлювати” нас, “темних харків’ян” про переваги життя в Європі, і було помітно, що вона цим пишається.
Ми знічев’я слухали, паралельно говорили про свої справи, аж поки вона нас не спитала (російською):
– Хлопці, а чому ви так розмовляєте?
– Як – “так”?
– ну, по укрАїнскі?
Я був заскочений питанням, але відповідь Кості вбила наповал:
– Бо ми не збираємось валити з цієї країни.
Пиха в дівчини зникла.
А я сидів і думав, що ставлення до мови – то, звісно, не показник патріотизму (рагулі з Західної України нічим не відрізняються від бидла зі Східної), але один з критеріїв – 100%.
