Російсько-українська війна громадянам України, та й світу загалом, після тотальних бомбардувань житлових кварталів Чернігова, Сум, Харкова, а особливо Маріуполя, з тисячами жертв серед цивільного населення та після геноциду, влаштованого московською «вояччиною» в Бучі, Ірпені, Бородянці та інших населених пунктах, відкрила справжнє «обличчя» так званого «русского міра», з яким Росія прийшла в Україну.
Останні ілюзії щодо «вєлічія» Росії та її «еліти» і «культури» розвіялись, як дим, після вибухів морських «Кінджалов» та «Іскандеров». Як наслідок – воююча Україна терміново очищується від залишків комуністичних та імперських рудиментів, що рясно зберігалися до останнього часу на мапах міст і сіл країни. Та заміна символіки «русского міра» в назвах вулиць, станцій метро, знесення пам’ятників тим чи іншим представникам так званої еліти «русского міра» лише очистить територію України від колоніальних залишків імперії. А що робити з генерацією громадян сучасної (чи лише сучасної?) Російської федерації, так «вихованих» на «вєлічії» Московії?
Як виявилось, привиди минулого існують не тільки в колоніальній символіці міст – вони живуть в свідомості десятків мільйонів громадян РФ… і не тільки. І поняття класово-пролетарської ненависті, запущене теоретично Марксом та трагедійно втілене в життя Леніним, Сталіним, Мао Цзедуном та іншими кривавими Пол Потами по всьому світу, зіграло фатальну роль в катастрофічній історії ХХ віку та виявилось актуальним і в ХХІ! І весь світ (крім звичайно зомбованих московською пропагандою громадян РФ) зміг наочно впевнитися в цьому лише за два (!) перших місяці повномасштабної агресії рашистської Росії в окупованих нею містечках і селах України.
Морально-ідейна прірва між українською і російською арміями не лише в тому, що воїни першої героїчно захищають свою землю, а друга все намагається захопити і окупувати чужу. Для сьогоднішньої України є звичною ситуація, коли поряд з хлопцями масових професій із патріотичних мотивів за зброю беруться цілком успішні підприємці і чиновники із середнього та вищого класів. В рядах ЗСУ і ТРО добре забезпечені і не дуже міські жителі української столиці та інших великих міст країни пліч-о-пліч воюють за спільну справу. А для сучасної Росії це нонсенс: там діє принцип від’ємного відбору: путінську армію поповнює головним чином лише та частина населення, для якої армія – єдиний доступний в «процвітаючій при Путіні Росії» соціальний ліфт у житті… Всі ці вихідці з низів російського суспільства – жителі депресивних районів Приуралля, кавказької, бурятської, тувинської глибинки, які передали себе в «армійське кріпацтво» Путіна. Себто саме ті, хто все своє життя був «НІКИМ», «дякуючи» вторгненню в Україну отримали шанс стати «ВСИМ» – у відповідності з легендарним рядком з комуністичного «Інтернаціоналу»!
На окупованій території вчорашні «НІХТО» зі зброєю в руках перетворилися у «всевладних володарів» чужих доль… Чужі будинки, чужі речі, чужі тіла, чужі життя опинилися в руках нещодавніх невдах життя! І хоча це погані, як виявилось, солдати, зате – ідеальні рашистські карателі і… мародери. Вони, за свідченнями свідків трагедії Бучі та інших визволених населених пунктів, п’яніли від отриманої безкарної влади і виміщали на беззбройних і беззахисних жертвах свої власні психопатологічні комплекси. Вони грабують з жадобою страшно голодної особи, що потрапила в гастроном. Вони будуть бити, ґвалтувати і вбивати не тільки за наказом зверху, але і з власної ініціативи з азартом і великим задоволенням! Через те, що МОЖУТЬ і знаючи, що за це їм НІЧОГО не буде… А звідси – дріб’язкове мародерство, яке доходить до збирання в захоплених будинках жіночих трусів, прокладок, шампунів, ложок, виделок і… звичайних унітазів! Звідси – й ірраціональна жорстокість і глумління над своїми жертвами: від жінок до малолітніх дітей! Саме звідси – яскраво виражена класова ненависть до звичайного українського громадянського населення, що має не менше, а то й більше значення, ніж ненависть на національному ґрунті. А пропагандистські гасла про «нацистів» і «звільнення України» є для них лише зручною «морально-захисною парасолькою», даною згори… Зате злоба від чужих достатків, асфальтованих доріг і унітазів в захоплених селах це зовсім інше і дещо більш глибше, щире, – те, що йде від душі… Саме про це свідчить напис, залишений на стіні одного з пограбованих вщент будинків на Київщині: «А кто вам разрешил жить лучше нас?»
Армію соціальних невдах життя принижує навіть побут нижчого середнього класу, не кажучи вже про більш заможних українських громадян! Тож зовсім не дивним виявилася разюча схожість між трагічними історіями звільнених від окупантів Бучі, Ірпеня, Гостомеля і не менш трагічними історіями часів російської більшовицької революції сторіччя тому.
За спогадами одного з багатьох відносно заможних громадян ще царської Росії, який відвідав свій розгромлений будинок у 1918 році, після перебування там червоноармійців. «Вирвана з м’ясом зі стелі висяча лампа була втоптана в кучу гімна. Біля лампи – записка: «Спасібо тєбє за лампу, буржуй, хорошо нам свєтіла»… Підлога порубана сокирою, шпалери зірвані, стіни постріляні, блакитні сервізи розбиті, металевий посуд – каструлі, пательні, чайники – доверху наповнені гімном…»
Характерні риси, якими ряснів бунт соціальних низів Росії на початку XX ст., знову яскраво проявились і в ХXI. Одягши військову форму, російський плебс отримав можливість вихлюпнути всю свою жорстокість на чужій землі, як це було і під час окупації радянською армією Берліна та інших міст Європи. Безчинства на захоплених територіях – це не лише інструмент кремлівського терору проти непокірних українців. Це ще й неформальний інструмент підкупу Кремлем власних солдатів. Необмежені можливості садистського насилля і тотального мародерства стають цінною добавкою для погано мотивованої путінської армії. Класово-пролетарська ворожість-ненависть, помножена на ординський менталітет, залишається такою ж руйнівною зброєю, як і 100 років тому.
Георгій Лук’янчук
