Про історію і діяльність АБН, завдання визвольних рухів сьогодні, консолідацію навколо ідеалів свободи говоримо з очільницею Українського Комітету АБН в 90-х роках журналісткою МАРІЄЮ БАЗЕЛЮК.
– У 1991 році розвалилася більшовицька «тюрма народів». Чимало зусиль для її руйнування доклали лідери Антибольшевицького Блоку Народів. Чи перестав діяти АБН після розпаду СССР?
– Ні, не перестав. Навпаки, його діяльність посилилась на території колишнього СССР – у новопосталих незалежних державах, із свободою яких не хотіла миритися (і не змирилася досі!) Москва. Як відомо, АБН започатковано на Конференції поневолених народів, яка відбулася в листопаді 1943 року в селі Будераж на Рівненщині. В ній брав участь Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, його побратими, а також представники дванадцяти народів, чиї землі узурпувала Москва. Від її іга всі вони прагнули звільнитися, як і Україна. Закономірно, що Конгрес поневолених народів, який відбувся в квітні 1946 року в Мюнхені, було потрактовано учасниками, як об’єднання народів для спільної боротьби проти більшовизму.
Упродовж сорока років АБН очолював провідний діяч ОУН Ярослав Стецько, а після його смерті в 1986 році – Слава Стецько, яка мала величезний досвід роботи в АБН і як видавець його друкованих органів, і на ниві співпраці з поневоленими народами – від Європи до Тайваню.
Діяльність АБН вітали провідні лідери демократичних держав, як Рональд Рейган, Джон Діфенбейкер, Чан-Кай-Ші і багато інших. До ініціатив АБНу прислухався світ. Так, за його пропозицією в 1959 році Конгрес США схвалив резолюцію «Тиждень поневолених народів», а 1967 року засновано на Тайвані Світову Антикомуністичну Лігу, в створенні якої важливу роль відіграв Ярослав Стецько.
Праця АБН була дуже резонансною, в світі про неї знали повсюдно всі ті, хто був причетний до високих і шляхетних ідеалів Свободи. Думаю, вона заслуговує на широке медійне (і не тільки) обговорення. Тож нині обмежимося короткими спогадами про її діяльність в закордонні. У листопаді 1992 року історичний Конгрес АБН відбувся в Торонто (мала честь брати участь в ньому). Делегати мали піднесений настрій: аякже, імперію зла разом з її большевизмом подолано, і вирішили змінити назву Атибольшевицький Блок Народів на Асамблею блоку народів Європи та Азії за свободу і демократію. Та через рік, на Конференції, яка 20-21 листопада 1993 року вже відбулася в Києві, заслухавши виступи делегатів від Ічкерії, Таджикистану, Литви, Грузії, України, учасники збагнули: перейменування дочасне, Москва не збирається відмовлятися від загарбницької політики і за пропозицією Слави Стецько, повернули стару назву.
– З якими поневоленими народами, що залишилася в складі Російської Федерації, АБН підтримував найтісніші зв’язки?
– Насамперед з тими, які захищали свою свободу ціною власного життя. Адже Російська Федерація – спадкоємниця СССР з усіма його імперськими посяганнями на незалежність народів, які проголосили самостійні держави. Ті, що залишилися в складі РФ, але прагнули свободи, піддалися репресіям, жорстокій тиранії, врешті воєнним вторгненням, як це було в Ічкерії, Грузії, Молдові, Азербайджані і ін. Понад 14 делегацій новопосталих, але все ще під московським ігом, держав брали участь у Конференції АБН 1993 року в Києві. Їхні представники ввійшли до новоствореного Комітету АБН, а також створили Національні комітети АБН.
Ми активно співпрацювали з тими, які потребували нашої підтримки і допомоги. Насамперед це була Чеченська Республіка Ічкерія, проти якої після проголошення нею Незалежності, Москва розпочала війну, яка мала всі ознаки геноциду.
Саме у листопаді 1994 року, на запрошення Президента ЧРІ Джохара Дудаєва, в Грозному мала відбутися Конференція АБН. Москва на той час розпочала «військову операцію», а насправді – війну на знищення Ічкерії – із застосуванням зброї масового знищення, зокрема касетних і глибинних бомб. Отже, Голова Чеченського Комітету АБН Мате Цихасешвілі зустрічав у Грозному в цей тривожний час не чисельну делегацію АБН, а лише мене, очільницю Українського комітету АБН, журналістку, народного депутата Михайла Ратушного, Саїд Хасана Абумуслімова. Добиралася наша група до Грозного через Тбілісі, де нас затримали на добу, далі – дорога пролягла через Баку, де нам, завдяки голові Азербайджанського Комітету АБН Ельхану Нурієву, надали допомогу, підтримку подолати російські пости на дагестанському кордоні, добратися до Хасав’юрту. Далі – дорога в Грозний. На світанку 2 січня ми з Мате вже ходили вулицями столиці, яку напередодні нового, 1995 року штурмувала Майкопська дивізія силами новоспечених солдатів останнього, осіннього призову, яких Грачов відправив на вірну смерть. Їхні згорілі в танках останки московити відмовлялися забирати з вулиць, на прохання чеченців відповідаючи: «Вам они мешают, вы и убирайте».
До поранених «русскіх» чеченці ставилися, як вони казали, відповідно до законів війни: їм надавали таку ж медичну допомогу – як і захисникам Ічкерії, з якими перебували в сусідніх приміщеннях. Віце-президент Ічкерії Зелімхан Яндарбієв організував зустріч з полоненим російським полковником, який розповів про старт «внутреннего российского конфликта» приблизно так само, як нині Лавров «інформує» світ про те як «Україна напала на Росію». Полковник розповів, як «построили личный состав, которому обьявили: Чечня напала на Россию. Сейчас идем брать Грозный. А уж потом наша дорога в Крым». Я поцікавилася, до чого тут Крим? Полковник здивувався: «А как же? Возвращение Крыма России – главная фишка для каждого военного, цель, ради которой он служит в русской армии». Тоді я збагнула, що війна з Росією неминуча. Повернувшись до Львова, заявила, що Україна не повинна підписувати договір з Росією «про дружбу», бо вона – країна-народовбивця. Охочих підтримати мою ініціативу знайшлося небагато, але вони були.
– Хто із провідних діячів антиімперського руху справив на Вас найбільше враження?
– Найсильніше враження справила Слава Стецько, яка в червні 1991 року вперше, після понад 45-ти років життя поза Україною, прибула до Львова. Вона взяла участь у відзначенні 50-річчя відновлення Української держави, провела низку зустрічей, прес-конференцій. Одну з них пані Слава присвятила АБН. Її розповідь мене і вразила, і навіть приголомшила новизною звучання про те, як, перебуваючи далеко від Батьківщини, можна боротися за її свободу в спілці з народами, які сповідують такі ж ідеали. Антиімперську діяльність АБН у світовому масштабі важко переоцінити, як і подвижницьку діяльність її багаторічного, аж до смерті 1986 році, очільника Ярослава Стецька. Він – постать, яка потребує окремої, розлогої розмови.
А зараз я розповім про невтомного діяча із Данії Петра Балицького, з яким мала щастя спілкуватися впродовж багатьох років. Він створив і очолив потужну структуру АБН у Данії, залучивши і українців діаспори, і представників інших, підневільних СССР народів. Організаційні здібності Балицького подиву гідні. Повз увагу АБН не проходила жодна світова подія в Данії. Балицький організовував пікети і демонстрації, закликав світ не лише декларувати прихильність ідеалам свободи, а й підтримувати її конкретними діями. Низка країн, зокрема країни Балтики, не залишалися байдужими до його закликів. Він викликав захоплення своєю відданістю Україні, для якої невтомно трудився до останніх днів життя.
А які віддані ідеалам свободи люди працювали в грузинському Комітеті АБН! Його очолював депутат парламенту Грузії Віктор Домуховський, а до міжнародного Комітету АБН було обрано Георгія Гулбані, також депутата парламенту. Вони працювали в непростих умовах, коли проросійські сили вчинили в Грузії переворот, а Президент Звіад Гамсахурдіа і парламент переїхали до Ічкерії. Але грузини чекали повернення Звіада, (до речі палкого прихильника АБНу), і він з побратимами вирушив у Тбілісі. Щоденно вони долали один-два райони, їх радісно зустрічали люди, а силовики відмовлялися чинити їм опір. І тоді Шеварнадзе звернувся до Москви за «допомогою». Вона не відмовила. І московська звірина, опинившись у Грузії, знущалася над її людьми. Їх катували під вигуки: «Хотели свободы, вот вам свобода, получайте!». І били, били… Звіада не стало в ніч на перше січня 1994 року.
Віктора Домуховського, за наказом Шеварнадзе, викрали ще раніше і запроторили в слідчий ізолятор. Шеварнадзе не міг забути «допит», який влаштував йому Віктор, як очільник парламентського комітету з розслідування злочинів окупаційної більшовицької влади проти грузинського народу. Це було ще тоді, коли Шеварнадзе був не останньою постаттю у Москві. Про те, як велося за гратами грузинським патріотам, писав журнал «Свобода Народів» – «абеенівське» видання, мною редаговане. Не зважаючи на тюремну тиранію, завдяки відважній дружині Віктора, мені вдалося взяти інтерв’ю у Домуховського, який ще сидів у слідчому ізоляторі. Суд над ним тривав понад рік. Мабуть, не просто було знайти «провину», щоб засудити його до 14 років неволі. Коли він вийшов (достроково!) із в’язниці, телефонував, радився, бо ж не міг і дня прожити, щоб не служити рідній Грузії. Його знову переслідували, провокували. І коли арешт вже ставав неминучим, він зумів його уникнути, виїхавши з родиною до Польщі.
– Чи здатна Україна стати центром консолідації і підтримки поневолених Росією народів?
– Українці спроможні і консолідувати, і підтримувати народи, яким, як і нам, дорогі ідеали Свободи. Сьогодні нашу Незалежність разом з нами захищають грузини, чеченці, білоруси, азербайджанці, представники інших славних народів. Вони назавжди залишаться нашими побратимами і звичайно, «ми стали волі на сторожі» [слова з листівки УПА – Ред.] у тривожний час на їхній батьківщині поряд з ними.
Зараз надзвичайно важливо через інформаційний простір доносити правду про найлютішого ворога людства – путінську імперію. Вона так отруїла нечуваною брехнею світ, що подекуди люди вірять в поширюване її кодлом несусвітнє безглуздя на кшталт «Українці?, такого народа нет, его придумали Австрия и нацисты (або Лєнін)». Про тих, хто живе в Росії, годі говорити. Вони не соромляться повторювати дурню навіть у розмовах зі своїми родичами в Україні. Спілкуюся з переміщеними з Донеччини українцями, які розповідають про жахіття, побрехеньки, що їх їм доводилося чути від «московської рідні». Дуже обережно треба спілкуватися з нашими однодумцями, які проживають в РФ або на окупованих нею землях. Їх можуть знищити фізично, отруїти як «нацистську агентуру». Перешкод для консолідації багато. Та здолати їх можна і треба.
– Наскільки дієвим може бути АБН у форматі Антиімперського Блоку Народів на сучасному етапі? Що складніше: підняти поневолені народи на боротьбу проти імперії зла чи переконати Захід, що розвал РФ – запорука безпеки для України і всього цивілізованого світу?
– Частково ми про це вже говорили. Переважна більшість народів прагне визволитися від імперського рабства. Однак ефективна діяльність АБН в Україні залежить ще й від того, хто в ній реально «пануватиме». Пригадую міністра МВС Кравченка, який полював за кавказцями, особливо за чеченцями, як скажений. Навіть сприяв Москві, аби та шукала в Україні «добровольців» для війни в Ічкерії в складі «русского міра». Сподіваюся, такого в нас вже не трапиться, але щось несподіване, охоче полизати путінську пантофлю, може вигулькнути. Тож АБН варто працювати, промивати мізки тим, в кого вони покриті проросійським намулом іржавим.
Запитуєте, що складніше: підняти народи чи переконати Захід… Думаю, західні країни у більшості своїй розуміють, що після розвалу РФ і для України зникла б загроза війни, і для всього світу стало б жити спокійніше. Та виник би для них новий клопіт, мовляв, це скільки новопосталих держав появилося б, а ще і ядерних могло б побільшати. Пригадайте, як і хто відмовляв українців від Незалежності, дбаючи, аби в них клопотів не побільшало. Нині варто було б частіше нагадувати вільному світу про високі ідеали, які вони декларують, і запитати, чи не час вже їх втілити в життя.
Розмовляв Олег Вітвіцький, УІС
