Через повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року мільйони українців втратили свої домівки і мимоволі опинилися за кордоном. Звідтоді вони намагаються почати нове життя з чистого аркуша. Втім, як свідчать історії українців, які навіть у поважному віці ще до війни не побоялися стати емігрантами, позитивний приклад останніх може стати у пригоді нинішнім біженцям. Насамперед тому, що біженці власне не починають життя з нуля, як їм здається, а мають за плечима чималий життєвий і професійний досвід. А це може їм суттєво допомогти у майбутньому.
Принаймні у цьому переконує приклад уродженця Закарпаття Людвіга Догунека – музиканта, педагога, активіста, патріота і просто цікавої людини. Який не побоявся чверть віку успішного педагогічного досвіду віддати незнайомій йому Луганщині, а в 47-річному віці почати все заново в Чеській Республіці. І також здобути тут заслужену повагу і респект. З колишнім віолончелістом і українським педагогом, а нині чеським освітянином і хористом ми поспілкувалися онлайн.
Мені відразу впало у вічі нетипове для уродженця міста Хуст ім’я Людвіг. Як відомо, це ім’я походить від давньогерманського імені Хлодвіг, що складається з двох частин – «hlud» і «wig», в перекладі означають «славний боєць» чи «прославленний в боях». Тож про які корені Вашої родини йдеться – німецькі чи австрійські?
Чому мене назвали Людвіг? Мій дід по маминій лінії був австрійцем, одним з тих, кого послали на лісогосподарські роботи в тодішню Підкарпатську Русь. Діда звали Людвіг. Бабуся по маминій лінії була словачка, звали її Зузана.
Дід Людвіг працював лісником в с. Німецька Мокра Тячівського району на Закарпатті ( з 1946 по 2016 роки с. Комсомольськ). В цьому селі більшість жителів була німецького або австрійського походження, позаяк історично в ті часи це була Австро-Угорщина. А коли народилися мої батьки, це вже була територія Чехословаччини (1918 -1938).
У Хустській школі-інтернаті за всі 10 років навчання я був єдиний учень з таким ім’ям. Як, до речі, і в Києві, під час навчання в інституті. Потім за направленням працював у Луганській області, в Кадіївському педагогічному училищі, і за всі 25 років ані в місті, ані в педучилищі такого імені не зустрічав. Працюю в чеській школі 21 рік і за цей час я мав тільки одного учня – Людвіга.
Завважуючи, що ви – музикант-інструменталіст, хоровий і оркестровий диригент, аранжувальник, мимоволі напрошується асоціація з відомим композитором Людвігом ван Бетховеном. Розкажіть, як Ви прийшли до музики і яку роль вона зіграла у Вашій долі.
З Людвігом ван Бетховеном я не маю нічого спільного, хоча в інституті, на музично-педагогічному факультеті, інколи студенти називали мене Людвігом ван Догунеком, оскільки мого батька звали Іваном.
А як я прийшов до музики? Далекого 1959 року на випускний ранок до дитячого садка, який був 100 метрів від музичної школи, звідти прийшли вчителі відбирати дітей для навчання музиці. Тут мене і вибрали грати на віолончелі, бо я був високого зросту. Цей інструмент мені привезла моя тітка, батькова рідна сестра з Чехії, яка була громадянкою Чехословаччини. З цим інструментом я закінчив музичну школу, вступив на музично-педагогічний факультет Київського педінституту, грав також в інститутському симфонічному оркестрі. Загалом з віолончеллю я не розлучався впродовж довгих 20 років.
Отже, музиці Ви присвятили своє професійне життя і досягли у ньому значних успіхів, бо маєте такі звання, як «Відмінник народної освіти України» або «Вчитель року Пардубіцького краю». Розкажіть про свої професійні успіхи в Україні та педагогічну кар’єру в Чеській Республіці.
В Україні я отримав звання «Відмінник народної освіти». З 1973 по 1998 рік працював у Стаханівському педучилищі на музичному відділенні. Пішов на пенсію за вислугою 25-річного педагогічного стажу, а в Чехії живу з 1999 року. Тут дістав другу вищу освіту, закінчивши Градець- Краловський педагогічний університет, факультет російської мови та літератури, бо української, на жаль, не було. Викладав російську мову як другу іноземну разом з уроками музики.
В 2017 році написав музику до гімну нашої школи. В цьому ж році з учнями школи видали компакт-диск, на якому діти грають на флейтах 28 музичних творів. Це були твори таких відомих композиторів як Михайло Глінка, Петро Чайковський, Джузеппе Верді, Вольфганг Амадей Моцарт, Зденек Фібіх, Антонін Дворжак, Бедржіх Сметана, Карел Свобода, Петр Ебен та ін. На цьому диску є також і варіації українських народних пісень у моїй обробці.
В 2018 році я був нагороджений Пам’ятною грамотою до Дня вчителя за особистий внесок у вихованні та навчанні дітей та молоді у 2017 році. Це була нагорода від обласного управління м. Пардубіце. Але при всіх цих успіхах я ніколи не забував про те, про що попереджав Бетховен: «Істинний митець… ніколи не задоволений собою й намагається йти щораз далі».
Хто є Муз(ик)ою Вашого серця в особистому житті?
Муз(ик)ою мого серця була, є і залишається моя дружина Ольга, з якою ми разом уже 44 роки. Вона так само, як і я, педагог, працює зі мною в чеській школі, має дві вищі освіти і в усьому мене підтримує.
В Україні Ви плідно працювали на як викладач Стаханівського музичного училища, на зорі незалежності України стали навіть депутатом місцевої ради від РУХу, і це на самому Сході України – у Кадіївці (колишній Стаханов). Як Вам, щирому українцю Закарпаття, велося на Луганщині? Чи вдалося у власній долі нерозривно зв’язати Захід і Схід України?
В Кадіївці 1990 року мене обрали депутатом міської ради. Про те, що я був членом Руху, мало хто знав. Мене обрали від колективу педучилища, тому що я в той період був головою профкому.
Депутатом місцевої ради я був чотири роки. В цей період, за моєї ініціативи, в 1992 році вперше в Кадіївці відкрили перший клас з українською мовою навчання. Цей єдиний клас був у середній школі №9 і туди я записав свого сина першокласника. Як депутат міської ради я весь час на сесіях наполягав, щоб учителі цієї школи у старших класах також викладали предмети українською мовою. Вони погоджувались, але на практиці так нічого і не було зроблено. Навчання йшло далі так само на російській мові.
В 1994 році я був висунутий кандидатом у народні депутати України, але набравши загалом 4000 голосів, не пройшов. А от у власній долі мені вдалося, як ви кажете, нерозривно зв’язати Захід і Схід України. Адже моя дружина родом із відомого зараз на весь світ героїчного міста Бахмут, колишнього Артемівська, що на Донеччині. У нас є двоє прекрасних дітей. Хоча, як на мене, поділ України на Схід і Захід, Центр, Північ і Південь чисто умовний, позаяк Україна була, є і залишається єдиною і неподільною.
Як склалася доля ваших дітей, чи пов’язана вона з педагогічною чи музичною діяльністю? Чи все ж таки вони обрали інший шлях, без будь-якого Вашого впливу на цей вибір? Де вони зараз і як часто ви буваєте в Україні?
Як я вже згадував, у нашій сім’ї двоє дітей. І дочка і син по професії вчителі. Донька є вчителькою початкових класів та англійської мови, а син – вчитель інформатики. Обоє закінчили Луганський педагогічний університет.
Останнє місце роботи дочки – заступник начальника відділу народної освіти в м. Стаханов Луганської області. Це місто з 2014 року було окуповане сепаратистами та російськими військами. Але коли місцева адміністрація дізналася з Інтернету, що я був наприкінці грудня 2013 року на Хрещатику, на Майдані з чеським прапором, дочку звільнили з відділу освіти без права працювати вчителем.
З березня 2022 року моя донька разом з внучкою приїхали до нас в Чехію. Виїхати змогли через Москву до Риги, а потім уже до Праги. Донька зараз працює асистентом вчителя з українськими учнями в одній із шкіл міста Пардубіце, а внучка ходить у 7-й клас до чеської школи.
А наш син вже п’ятий рік перебуває в Чехії по програмі «Україна», але не за своїм основним фахом. Він працює в одній фірмі на станках з числовим програмним керуванням. Втім, він там і використовує свої знання з інформатики.
Останній раз я був у Стаханові (історичну назву Кадіївка місту повернули 2016 року) в кінці грудня 2013 року. Там залишилася наша квартира і квартира моєї тещі, яку ми вивезли в м. Хуст Закарпатської області, де вона і померла ,і похована. Її чоловік похований в м. Бахмут. Ось так склалася доля.
В Закарпатській області від батьків у мене залишилася однокімнатна квартира, де і проживала свої останні роки мати моєї жінки. Туди я приїжджаю не менше чотирьох разів на рік, в період шкільних канікул.
Ви – активний член української громади Пардубицького і Краловоградецького країв, зокрема беретe участь у різних заходах таких громадських організацій, як пардубіцький «Український меморіал» та «Регіональна українська спілка Східної Чехії» в Градці Кралове. Який захід Вам запам’ятався найбільше?
В 2019 році я організував поїздку нашого педагогічного колективу до Закарпаття. Нас було 15 вчителів разом з директором та завучем школи. Жили ми в готелі в м. Хуст. Наш колектив цілий тиждень возив мікроавтобус по різних містах Закарпаття, а також місцями літнього відпочинку. Зокрема, ми були в знаменитому середньовічному Мукачівському замку Паланок, на солених озерах Солотвино, в Колочаві – в селі, що знаходиться на території Національного природного парку «Синевир».
В міру сил, у свої 70 років, продовжую працювати вчителем одночасно в трьох школах, беру активну участь в музичних виступах для українських громад, а також у багатьох пам’ятних акціях, як-от покладення вінків на могили воїнам УПА тощо. З березня по червень 2022 року я чотири місяці викладав українським учням 6-8 класів у чеській школі українську мову та літературу, географію та історію України. Це був клас переселенців з України. Підручники з цих предметів мені надав директор середньої школи №2 закарпатського міста Хуст. Дуже вдячний йому за це, позаяк я отримав також від нього календарно-тематичні плани цих предметів.
Якщо не секрет, яке у Вас громадянство?
2011 року, ще в період президентства Віктора Януковича, я попросив надати мені чеське громадянство. І я його отримав, але з умовою, що я відмовлюся від українського громадянства. На превеликий жаль, тоді були такі правила: або чеське, або українське громадянство – третього не дано. Теперішні чеські закони дозволяють громадянам України мати чеське громадянство, залишаючи при цьому українське. Натомість я вже третій рік не можу відновити українське громадянство, бо такого закону наразі немає в Україні. Дискусії про подвійне громадянство точаться вже не один рік, але українським законодавцям, очевидно, для цього просто бракує політичної волі. А через повномасштабну війну це питання, на мою думку, буде цілком зрозуміло усунуте з порядку денного на невизначений час…
Як саме торкнулося Вас чи Вашої родини російське вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року? Чи внесла ця жорстока і нелюдська з російського боку війна якісь корективи у Ваше звичне життя як закордонного українця?
У Кадіївці рашисти виламали двері в нашій квартирі. Все дуже просто: шукали нашого внука, щоб мобілізувати його до рашистської армії. Натомість він у грудні минулого року виїхав до Праги. Тепер він живе з нами, вчиться в автошколі і працює разом з нашим сином в одній фірмі.
У внука не було ані паспорта ЛНР, ані російського, а був тільки один – український. Але Стахановський військкомат, незважаючи на це, хотів призвати його до війська ЛНРовських сепаратистів, які з’єднані з російською армією.
Через війну, яка для Луганщини почалася ще дев’ять років тому, наша внучка в Кадіївці (Стаханові) не ходила до школи, а вчилася дистанційно в Харківському навчальному закладі «Альтернатива». Звідти і дістала підтвердження для чеської школи про безперервність освіти.
З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну один мій чеський товариш, який разом зі мною співав у хоровому колективі, на знак підтримки українських дітей, які приїхали до Чехії як біженці, надіслав матеріальну грошову допомогу в розмірі 30 000 чеських крон для моєї школи. Ці гроші були спрямовані на безоплатне харчування українських учнів у школі, а також відвідування різних екскурсій та інших культурних заходів.
На всіх будинках навчальних закладів, де я працюю, з перших днів війни висіли українські прапори на підтримку України.
До речі, ми з жінкою ще в період Майдану не спали ночами, а слідкували за новинами з Києва. Переживали, щоб все закінчилося на користь віковічних мрій українців бути вільним, незалежним і україномовним народом. Разом з нашими співвітчизниками, які проживають в Чехії, так само, як і зараз, збирали гроші, необхідні речі, харчі і посилали їх на підтримку Майдану.
Які плани як громадський діяч Ви маєте на майбутнє?
Вже достеменно відомо, що і в наступному навчальному році я й надалі працюватиму в трьох Пардубіцьких школах. Окрім того, я є учасником місцевого хорового колективу Cantus Amíci, ходжу на репетиції, беру участь у концертах. І це все у свої за сімдесят… Не можу ніяк зупинитися, та й директори шкіл не відпускають. Я з тих, хто приходить на роботу в школу дуже рано. Приходжу за годину або навіть за півтори до початку занять.
Як палкий патріот України і професіонал, який досяг визнання і в Чехії, щоб Ви порадили українцям, які тільки починають свою трудову і професійну діяльність за кордоном. Поділіться своїми секретами успіху.
Секрет успіху? Він простий. І його придумав не я, а наш працьовитий український народ: під лежачий камінь вода не тече. Нічого само собою не прийде, потрібно весь час бути в руслі подій, що відбуваються.
Так, у перший рік мого вчителювання в чеській школі я поставив собі за мету читати щодня не менше 50 сторінок чеської літератури. І я дотримався своєї обіцянки. Крім того, з січня 2000 року я є членом чеського хорового колективу м. Пардубіце, з концертними виступами якого побував у багатьох країнах Європи.
З 1999 по 2001 рік я, як і більшість українців, працював у Чехії на будівництві, водночас наполегливо вчив чеську мову. Безперечно мав рацію видатний французький просвітитель, філософ і письменник Франсуа Вольтер, який зауважив: «Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя». І цю любов до рідної мови, її багатої культурної спадщини я несу через усе своє життя і передаю її тим, хто хоче краще і глибше пізнати Україну. Мабуть, тому і не дивно, що в одній із шкіл, де я працюю в м. Пардубіце (ZŠ Ohrazenice), в кабінеті інформатики учнівські парти мають колір українського прапору.
25 трудового стажу в Україні та 25 років в Чехії. Є що згадати. Але життя продовжується і я продовжую віддавати всього себе улюбленій професії далі.
Спілкувався Анатолій Крат, м. Прага
