До 85-річчя уродженця Полтавщини, діяча українського руху опору 1960—1970-х років, письменника, журналіста і політв’язня комуністичного режиму Василя Захарченка
Юні роки
13 січня 2021 р. виповнилося 85 років від дня народження політв’язня комуністичного режиму, письменника-шістдесятника, журналіста, лауреата Шевченківської премії Василя Захарченка (1936-2018). Він народився у селі Гутирівка поблизу Полтави в селянській сім’ї. Навчався у Супрунівській середній школі. Ще в шкільні роки майбутнього письменника зачарувало правдиве слово Олеся Гончара. Пізніше дороговказами в літературі, за його власним висловом, стали «три Григорії — Косинка та два брати Тютюнники».
Вступив на факультет журналістики Київського університету. Навчався на одному курсі з майбутніми класиком української літератури Борисом Олійником, поетом-піснярем Вадимом Крищенком, знаним полтавським журналістом, багаторічним редактором газети «Село Полтавське» Павлом Пустовітом. Останній згадував, що це був особливий курс: набирали більше молоді із сіл, аби підготувати кадри для районних газет. Щоб якось прожити, хлопці ходили на залізничну станцію, де, бувало, цілу ніч розвантажували вагони, а вранці, знесилені, поверталися до гуртожитку. Також доводилося зносити моральний терор в університеті – усі лекції (крім української літератури та мови) читалися російською, а довкола панувала атмосфера підозріливості.
Після закінчення університету в 1958 році спершу працював газетярем у Кременчуці, згодом переїхав на Донбас. Хоча і там не знайшов душевної рівноваги: «Я задихався в задушливій зрусифікованій атмосфері, відчував, як міліє, пересихає моя мовна річка, як я глухну в цьому чужому російському морі».
Там зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими українськими патріотами дисидентами-шістдесятниками. У Донецьку допомагав збирати матеріали про зросійщення краю для праці, яку готував до друку Іван Дзюба. Тоді ж, у середині 60-х, він починає цікавитися й іншою небезпечною на той час темою – Голодомору 1932-1933 рр. Занотовує розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині: «Люди розповідали про такі жахи, про таку кричущу несправедливість, про такі звірства свого ж односельця-активіста, що серце обливалося кров’ю».
Під «ковпаком» КДБ. Поневіряння у комуністичному концтаборі
Вступивши до лав Спілки письменників, 1969 року Василь Іванович перебирається до Черкас, де спочатку працює у часописі «Молодь Черкащини», а згодом – у «Черкаській правді». Тут він написав свої найкращі повісті і романи. А ще – продовжує й тут інтенсивно збирати матеріали й передає їх Дзюбі через Стуса. Та незабаром після проведення низки обшуків друзів арештували. Зрозуміло, що під кадебістським «ковпаком» опинився й Василь Захарченко. У його помешканні виявили самвидав шістдесятників та нотатники. Також кадебістські нишпорки знайшли у помешканні письменника й заборонену в Радянському Союзі книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр» про антибільшовицький і антиросійський повстанський рух за незалежність Української Народної Республіки. Тож, арешт не забарився. А невдовзі й відбулося судилище: звинуватили, як і сотні інших дисидентів в імперії зла – СРСР, у «антирадянській діяльності» за ст.62 КК УРСР. «Впаяли» п’ять років суворого режиму. Поневірявся письменник у комуністичному брежнєвському концтаборі №5 на території Пермської області Росії. В ув’язненні познайомився з іншими діячами українського руху опору 1960—1970-х років – літературознавцем, мовознавцем, перекладачем Іваном Світличним, правозахисником Семеном Глузманом, поетом і прозаїком Ігорем Калинцем.
Позбавили письменника і членства у Спілці письменників, яке було поновлене лише через десять років. До 1982-го його ім’я було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучалися з книгозбірень.
Лауреат державної премії імені Тараса Шевченка
Загалом у творчому доробку письменника десять романів, дев’ять повістей, понад сто оповідань, серед яких найвідоміші – повість у новелах «Велика Ведмедиця» (1988), «Котилися вози з гори» (про українське село 80-х років), «Клекіт старого лелеки» (1989), «Брат милосердний» (1990), «Мобілізовані» (1995), «Очима до голубих віконниць» (1998), «Дім під ясенами» (1999), «Великі лови» (2002), «Довгі присмерки» (2002), «Нічні поїзди» (2003), «Пий воду з криниці твоєї» (2004) та ін.
Реабілітували ж Василя Захарченка прокуратурою Черкаської області лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття Україною незалежності, яку він щиро вітав. «У листі до свого однокурсника Павла Пустовіта від 19 серпня 1992 року він зізнається: «Перші місяці після 1 грудня (1991 р. ) ходив не ходив, а літав од щастя. Зараз дуже тривожно й гірко, що державу не будують, а імітують це будівництво. Звідси й переважна доля лих на наші голови. Та вірю, що в імперію вже нас не затягнуть. Таки ж прийдуть і в Україні наші Вашингтони. А таки прийдуть», – згадує Тарас Пустовіт, заступник Державного архіву Полтавської області.
У 1995 році прийшло загальнодержавне і громадське визнання. Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди», опублікований 1994 року в журналі «Вітчизна». Його літературна праця відзначена й іншими преміями – імені Андрія Головка (1989) та імені Юрія Яновського (1991), імені Олекси Гірника (2005). У 2009 р. за пропаганду української книги герой нашої оповіді удостоєний премії імені Дмитра Нитченка.
«Пам’ятайте, українці: спілкуючись російською, ви вбиваєте Україну щоденно, щогодинно, щохвилинно, цієї миті… Так і тільки так ми маємо, вимушені ставити питання, якщо не хочемо, щоб нас стерли з лиця землі, адже Україна й далі, вже в роки Незалежності немилосердно, цинічно русифікується», – з болем писав Василь Захарченко.
Ще одна цитата з письменницького щоденника: «Жоден народ не має у себе під боком такого підступного, підлого, азіатськи жорстокого, татарськи бездушного сусіда. Ми й самі винні, що з дурості своєї дозволили знахабніти Московії, добровільно піддавшись їй 1654 року в Переяславі. Цим ми надзвичайно употужнили цю дику імперію – лігши під її ноги живим мостом у Європу».
Василь Захарченко пішов з життя 5 грудня 2018 року в м. Черкаси.
Упорядкував Олег Пустовгар,
регіональний представник
Українського інституту національної пам’яті
в Полтавській області
(за матеріалами інтернет-джерел)
