Як і мільйони моїх співвітчизників, я завжди ставився до Росії як до сусіда, якого можна любити або не дуже, але з яким потрібно завжди шукати спільну мову. Тому що з будь-яким сусідом по іншому не можна.
Як і мільйони моїх співвітчизників, я ніколи не міг уявити, що назву російського солдата своїм ворогом і окупантом. Ми з хвилюванням спостерігали за подіями в Грузії в 2008 році. Хтось із нас хвилювався за грузин, які намагалися відстоювати свою територіальну цілісність. Хтось симпатизував росіянам. Але всіх нас об’єднувало одне: ми в страшному сні не могли уявити, що Україна займе місце Грузії.
Після перемоги Майдану в Україні я, як і мільйони моїх співвітчизників, спокійний з приводу політичного майбутнього моєї країни. Парламент, який ми обрали в 2012 році і який на сьогодні легітимний, залишився в тому ж складі. Так, я не відчуваю ні краплі довіри до пана Турчинова і багатьох інших в українському уряді. Але у мене немає ні найменших сумнівів, що 25 травня я зможу в ході набагато більш прозорих виборів, ніж раніше, голосувати за ту владу, яка мені подобається. І яка не буде потім заднім числом придумувати собі нові повноваження, давлячи демократію і будуючи диктатуру.
У будь-якому випадку те, що відбувається в Україні, і відбуватиметься далі — це моя особиста справа, як громадянина України. Як і особиста справа мільйонів моїх співгромадян. І мені не потрібна ні допомога, ні нагляд, ні вказівка збоку, що і як мені робити.
Я був упевнений, що Росія — батьківщина двох великих революцій — буде поважати моє право вибору і самовизначення. Замість цього путінська Росія, як знахабнілий грабіжник, приперлась до моєї хати, прикриваючись лавинами брехні про якийсь захист якихось співвітчизників. При тому, що ми не знаємо жодного випадку, коли б ці «співвітчизники» постраждали. Зате я бачу на вулицях українських міст обличчя тих до зубів озброєних іноземних вояків, які ще вчора крали унітази в Абхазії.
Мені небайдужа доля моєї країни. І я готовий сьогодні забути про своє звання підполковника, щоб у званні нехай навіть рядового дати відсіч загарбникові, що зарвався. Більше того: я вимагаю, щоб українська влада негайно почала мобілізацію і хоча б зобразила відсіч окупантам.
Якщо цього не відбудеться, і ворог прийде в моє місто, то клянусь: я згадаю все, що бачив і ввібрав в Іраку, Лівані, Косово. Я згадаю те, що давало моїм предкам силу і мужність, коли вони під козацькими стягами громили ворога. Я буду гризти горла цих покидьків і робити все для того, щоб земля моєї України для них перетворилася на пекло. Нехай це буде коштувати мені життя. Це неважливо.
Наші діди влаштували це для гітлерівської Німеччини. Ми це зробимо для путінської Росії.
Слава Україні! І — ласкаво просимо, російські друзі.
Дмитро ТИМЧУК, керівник Київського центру військово – політичних досліджень
Переклад з російської – УІС
Джерело: http://sled.net.ua/deklaraciya/ukrainca/timchuk/blog/2014/02/03
На фото: Дмитро Тимчук. Джерело фото https://www.facebook.com/dmitry.tymchuk
