Заслужений майстер народної творчості України, гончарка Олександра Селюченко. Місце зйомки та автор невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства
6 травня минає 98 річниця від дня народження класика українського гончарства Олександри Федорівни Селюченко – заслуженого майстра народної творчості України, члена Національної спілки художників України, талановитої майстрині дитячої глиняної іграшки.
Плоть від плоті народу Олександра Селюченко своєю долею реалізувала рівень народної кераміки на елітарній висоті. Талант, дарований їй Всевишнім, не згаяла, а ретельно шліфувала впродовж усього свого життя.
Широкому загалу вона відома як майстриня дитячої глиняної іграшки, але мало хто знає, що до вершин майстерності їй довелося йти тернистими шляхами.
Заслужений майстер народної творчості України, гончарка Олександра Селюченко. Місце зйомки та автор невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства
Талановита мисткиня Олександра Селюченко народилася 6 травня 1921 року в Опішному (Полтавщина) у працьовитій гончарській родині: мати – Євдокія Селюченко – привила любов до глини. Ще з малечку допитлива дівчинка придивлялася, як ліпила її мати-гончарка й захоплювалася цим цікавим заняттям і сама. Крім усього іншого, дівчинка ще й чудово малювала. Батько – Федір Селюченко – зумів прищепити любов до книжки, адже вона мала певний літературний дар, уміло володіла словом, захоплювалася музикою, цікавилася психологією, медициною, історією.
У дев’ять років Олександра пішла до школи, а на часі – Голодомор 1933-го, сталінські репресії
1935-х – 1939-х років. Далі навчання у дворічній керамічній художній школі, викладачами якої були досвідчені й висококваліфіковані майстри, зокрема Семен Литовченко, Артем Каша, Хома Сакун. Саме в цій школі вона почерпнула чимало нового й цікавого для себе. Не оминула її мобілізація на відбудову Донбасу, яка проводилася після визволення радянською армією Опішного (вересень 1943). Проте умови й режим роботи там були чи не найгіршими. Олександра, маючи слабке здоров’я, погано харчувалася, а то й голодувала, виконувала важку й брудну роботу. Читаючи розпачливі листи доньки, батьки доклали чимало зусиль, щоб Шура повернулася до Опішного, але вдома на неї чекала ще одна проблема – влаштування на роботу. Єдиним місцем, де вона могла реалізувати свої здібності, була місцева артіль «Художній керамік», яка стала для Олександри Селюченко другою домівкою. Усе життя майстриня віддала гончарству. Навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, жінка приходила в завод, щоб поспілкуватися зі своїми товаришами. «Поки робила в заводі, то була серед людей. І коли вже на пенсію вийшла, завод був близько, піду, було, в лабораторію до майстрів, посиджу, поговорю, і на душі стає легше», – писала славетна мисткиня.
Якою вона була? Прекрасною у всьому: дотепною, імпонувала своєю стриманістю, доброзичливістю, поводилася без жодної зверхності, була люблячою, щирою, чесною, жартівливою, у творчості вимогливою до себе.
Чутливі пальці Олександри Селюченко ліпили лісових звірів і свійських тварин, хатини під солом’яною стріхою, історичних, літературних, фольклорних героїв, з яких поставала цілісна Україна. Сміливо фантазуючи й надаючи образам символічності, майстриня зробила своєрідну міфологічну оповідь про людину своєї нації. Вона творила невимушено й легко, постійно відшукуючи та знаходячи нові форми, засоби, матеріали, технології, сюжети, теми, вдихала у свої вироби душу, зробивши процес ліплення таїнством.
Уперше твори мисткині було представлено на Всеукраїнській виставці дитячих іграшок у Києві (1949), де вони зайняли призові місця. Відтоді її роботи постійно експонувалися на обласних, республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках. Їх бачили в Софії, Парижі, Брюсселі, Токіо, Нью-Йорку та інших містах світу.
Заслужений майстер народної творчості України, гончарка Олександра Селюченко.Тернопіль. Фото Є. Іванченка. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства
Упродовж багатьох років Олександра Селюченко виборювала своє право на творчість, а відповідно – на життя. Довгі роки вона змушена була пояснювати й переконувати всіх, що здатна на більше ніж кожного дня ліпити одні й ті ж вироби за затвердженими взірцями, що вона шукає не легкого життя, а хоче творити красу й приносити людям радість. Мисткиня неодноразово говорила: «Творчість для мене найдорожче, бо це не просто праця – це створення краси, яка облагороджує людину і прилучає її до добра».
Перебуваючи в Музеї народної архітектури і побуту України в Пирогово, Олександра Селюченко мала можливість творити, не дивлячись на норму, в умовах святкової піднесеності, оточена увагою з боку співробітників музею, головне, вона мала змогу спілкуватися з людьми, які захоплювалися її творчістю. Однією із заслуг майстрині як художниці є те, що вона опоетизувала сіру опішненську глину, примусивши її засвітитися сонячним світлом, заговорити мовою людських почуттів, утвердити найвищі людські цінності, викликати радість і оптимізм. Гончарство для неї було не заробітком, не засобом для існування, а можливістю самовираження, основним джерелом радості й краси.
Олександра Селюченко назавжди залишилася для нащадків художником від Бога. Її роботи – це сонячний дар українському народові. Своїми виробами, творчістю вона намагалася допомогти своїм землякам полюбити свою землю так, як любила сама, оскільки розуміла, що всіма своїми здобутками в гончарстві, своїм талантом і власним життям вона зобов’язана своєму народові, який щиро любила, вболівала за його долю.
Світлана Панасюк,
молодший науковий співробітник
Меморіального музею-садиби
гончарки Олександри Селюченко
