Хай зазвучить струна жива,
Розкаже про своїх героїв,
Хай в серце западуть слова:
Кобзар – це не жебрак, а воїн.
(Я.Чорногуз, «Маніфест кобзарства»)
Державна символіка, українська мова, вишиванка, бандура, калина очолюють перелік символів, з якими сучасні українці асоціюють Україну. Але найхарактернішим духовним символом української культури, що завжди славилася своїм культурним багатством, є бандура – символ вільної української душі, струни якої об’єднують не одне покоління українців.
Українські бандуристи були при царському дворі, у палацах вельмож, офіційно входили до складу Війська Запорізького, а сліпі кобзарі, бандуристи і лірники, мандруючи містами й селами України, співали волелюбні думи та історичні пісні, в яких прославляли подвиги хоробрих козаків, закликали до боротьби проти гнобителів і часто самі гинули в цій боротьбі. Незрячі очі співців не бачили сонячного світла, але осявали дорогу до незалежності рідному народові. І напевно саме з щирої поваги і любові до кобзарів Тарас Шевченко назвав свою поетичну збірку «Кобзарем».
Бандура і кобзарське мистецтво стали своєрідним знаряддям боротьби з тоталітарною системою, з несправедливістю та русифікацію на різних етапах відстоювання незалежності українським народом, у тому числі і за межами України. Попри репресії, арешти, розстріли, голод, війни, концтабори та вимушену еміграцію, традиції бандурного мистецтва були збережені та стали популярними у багатьох країнах світу.
Внесок української діаспори у збереження бандурних традицій та українське мистецтво загалом, був настільки потужним, що сьогодні капели бандуристів існують та активно концертують у США, Канаді, Аргентині, Європі та Австралії, традиції кобзарства мають своїх поціновувачів у країнах Японії, Китаю, державах арабського світу та ін.
Українські діаспорні громадські діячі вбачали і дотепер вбачають у бандурі прекрасний засіб для виховання у молоді гордості за своє українське коріння. Сьогодні бандура символізує не просто унікальний український музичний інструмент – це також і ключ до єднання українців у всьому світі, і міст, який сполучає цілі мистецькі покоління. Саме така ідея і була закладена у створення онлайн виставки «Взяв би я бандуру…», підготовленої за документами, що зберігаються у Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ).
На виставці представлені документи, що висвітлюють розвиток українського бандурництва у міжвоєнний і повоєнний періоди на еміграції, творчий шлях славної Української капели бандуристів імені Т. Шевченка (Північна Америка), діяльність якої протягом багатьох років носила своєрідний об’єднавчий характер для українських громад на еміграції, достойно представляючи українську національну культуру. Члени капели стали ініціаторами формування численних музичних осередків діаспори (переважно на теренах Канади і США у 50-60-ті роки ХХ ст.). Капела і дотепер відіграє не лише власну самодостатню роль як амбасадор української культури в світі, а й стимулює активний процес подальшого розвитку бандурного мистецтва.
Документи виставки висвітлюють також і окремі етапи діяльності Капели бандуристів ОДУМу ім. Гната Хоткевича (Канада), Капели бандуристок осередку СУМу ім. Пилипа Орлика в Детройті (США), організацію та діяльність літніх кобзарських таборів для молоді та юнацтва в США та Канаді, де формувалося нове покоління бандуристів у діаспорі, видання літератури та музичних записів; створення і діяльність «Школи кобзарського мистецтва» (Нью-Йорк), що мала великий вплив на розвиток бандурного мистецтва на американському континенті та в Австралії тощо. Цікавими для поціновувачів бандурного мистецтва стануть і пресові органи Школи кобзарського мистецтва – «Кобзарський листок» та журнал «Бандура».
На скрижалях бандурного мистецтва української діаспори свої імена записали такі відомі диригенти, бандуристи і співаки, як В. Ємець, династія Китастих (Івана, Григорія, Петра, Юліана), Й. Панасенко, В. Мота, В. Луців, М. Досінчук-Чорний, священник, бандурист і художник о. Сергій Кіндзерявий-Пастухів та їх послідовники, про творчий шлях та неоціненний внесок у збереження та популяризацію бандурництва яких свідчать експоновані на виставці документи. Опинившись на чужині вони не зрадили українському народові, зберегли українську культуру, унікальний та знищений в Україні довоєнний репертуар, котрий містить релігійні твори, церковні колядки, республіканські, стрілецькі та повстанські пісні (про які в радянській Україні навіть згадувати не можна було), традиції музикування та виконання і, найголовніше, довоєнний інструмент – бандуру харківського типу. Своїм мистецтвом вони підтримували дух і гідність земляків у роки війни та на еміграції, і присвятили своє життя бандурі, яку раз узявши в руки, вже ніколи не випускали.
Про неабияку популярність бандурництва свідчать і численні творчі роботи українських художників та скульпторів, потужним поштовхом до творчості яких були кобза і бандура, народні та козацькі думи, історичні пісні, шевченківська тематика тощо. У розділі виставки «Кобза та бандура в образотворчому мистецтві» представлені окремі роботи Т. Шевченка, П. Андрусіва, Р. Багаутдінова, М. Дмитренка, Ю. Кульчицького, П. Капшученка, В. Лопати, Г. Мазепи, К. Шонк-Русича, а також роботи відомих українських художників-карикатуристів, зокрема: поштівка О. Слупчинського «Козаки-задротянці пишуть листа до Рузвельтової» (1946 р.) та ілюстрації Е. Козака до журналу «Лис Микита» (1968–1969 рр.), де присутня бандурна тематика.
Надія Лихолоб для Української Інформаційної Служби
