Художниця-керамістка Ганна Семенко. Фото з приватного архіву мисткині
(про те, як склалися долі українських художників-керамістів
після повномасштабного вторгнення ворога на українську землю)
Творчі люди – це ті, хто дивиться на світ серцем. Вони глибоко відчувають і щиро пропускають крізь себе все, що відбувається навколо. Для них реальність – це не просто події, а емоційний ландшафт, у якому кожна деталь має значення. Саме тому війна проникає в найтонші струни їхньої душі, ранячи серце, приглушуючи натхнення й перевертаючи саму природу їхнього мистецтва. І це не слабкість, а особлива чутливість, завдяки якій мистці здатні створювати глибокі, зворушливі твори. Але в умовах війни ця чутливість стає болем…
Ті, хто раніше черпали натхнення з краси навколо, змушені шукати сенс у руїнах, у втраті, у тиші, яку прорізують звуки сирени.
Робота створена в Дюссельдорфі (Німеччина)
Для багатьох мистців війна – це особиста трагедія: втрата дому, близьких, опори. Але водночас – це і виклик, і потреба говорити. Через мистецтво вони намагаються вилікувати себе й інших. Їхні роботи – це ніби листи до майбутнього: «Ми були тут! Ми бачили! Ми відчували! Ми робили все, що могли! Ми не мовчали!..»
Художниця-керамістка Ганна Семенко
Ганна Семенко – талановита художниця-керамістка, членкиня Національної спілки художників України. Звичайне життя мисткині – з тих, що сповнені щоденних дрібниць і великої внутрішньої праці. Вона жила в Києві, працювала, творила. Вела гурток з кераміки у Палаці дітей та юнацтва, де навчала не лише ліпити з глини, а й бачити красу в простому. В її майстерні панувала тиша, змішана зі сміхом дітей, тепло печі, що повільно випалювала глину, і запахи землі, води, творчості.
Робота створена в Дюссельдорфі (Німеччина)
Від 1989 року впродовж кількох весняно-літньо-осінніх місяців Ганна Семенко мешкала у власному будинку в Опішному – Гончарній столиці України. Тут й до нині є її майстерня, гончарний круг та горно. Окрім практичної роботи мисткиня вивчала творчість місцевих гончарів, занурювалася в народні традиції цього унікального осередку. За її словами: «Якщо робота художника-кераміста, розміщена поряд з горщиком, глечиком чи скульптурою опішненського гончаря і сприймається позитивно, то це – справжній твір декоративного мистецтва і він має право експонуватися на виставках або виступати активним елементом сучасного інтер’єру».
Робота створена в Дюссельдорфі (Німеччина)
Вона жила звичайно, як і тисячі інших – мріяла, планувала, любила. Її світ був побудований навколо краси – тієї, що руками створюється й у серці проростає. Але все обірвалося в один ранок.
Ганна Семенко. Композиція «Скорбота. Пам’яті загиблих під Іловайськом» (2017). Фото Тараса Пошивайла
Повномасштабне вторгнення перекреслило все звичне життя. Майстерню захопила тиша: гнітюча й важка. Замість глини – тривожні валізи, замість тепла печі – холод укриття.
Ганна Семенко. Фрагмент композиції «Пташки». 2021. Фото Тараса Пошивайла
Війна увірвалася в її життя, як і в життя всіх українців, без запрошення й без жалю. Ця історія – лише одна з багатьох. Але кожна така історія – це світ, що розлетівся на уламки, і який творчість намагається зібрати докупи знову.
Ганна Семенко. Композиція «Без назви». 2021. Фото Тараса Пошивайла
Ганна Семенко змушена була тікати до Німеччини. Це рішення далося їй непросто. Кожен день зволікання був прощанням із домом, з майстернею, з усім колишнім життям. Вона залишала не просто речі – вона залишала частину себе. Мисткиня їхала, не знаючи, чи повернеться. В очах сльози, а в серці – порожнеча.
Композиція «Хмарочоси». (Опішне, Полтавщина). 2019. Фото Тараса Пошивайла
У Німеччині все було чисто, тихо, впорядковано і водночас нестерпно відчужено. Там її не чекала рідна майстерня, не було знайомих облич. Вона була ніби розірвана між двома світами: тим, що згорів, і тим, де ще не встигла народитися знову. Але навіть у чужій країні, серед чужої мови й нової реальності, вона не покинула свою справу.
Ганна Семенко. Композиція «Пташки». 2021. Фото Тараса Пошивайла
У найтяжчий час, коли все було незнайомим і тривожним, одразу після переїзду до міста Дюссельдорф, Ганна Семенко опинилася в стані повної невизначеності. Саме в цей складний період доля звела її з місцевою художницею Розмарі Домен – щирою, уважною і творчою натурою, яка одразу ж розпізнала в Ганні не лише майстриню, а людину, яка потребує підтримки, тепла й довіри. Без зайвих запитань, без настирливих розпитувань, Розмарі відкрила для неї двері своєї майстерні. Це було більше аніж жест гостинності – це був акт глибокої людяності. Вона не тільки надала місце для праці, але й забезпечила Ганну всім необхідним: матеріалами, інструментами, і найголовніше – можливістю випалювати свої роботи у власному муфелі. У цій німецькій майстерні, серед нових форм, звуків, пейзажем за вікном, Ганна знову відчула себе майстринею. Вона повернулась до глини, як до джерела сили. Розмарі ж залишалася поруч – не як наставниця, а як підтримка й опора. Їхня співпраця перетворилася на тривку дружбу, яка з’єднала два світи – український і німецький – у єдиному прояві любові до мистецтва.
Згодом Ганну Семенко запросили до Музею кераміки в Дюссельдорфі – місця, що стало для неї новою точкою сили. Це запрошення було важливим визнанням її майстерності й досвіду, набутого ще в Україні. У музейному просторі, серед витончених експозицій і сучасного бачення традицій, вона змогла не лише продовжити творити, але й поділитися своїми знаннями з іншими. Упродовж кількох років вона стала своєрідним містком між культурами, проводячи майстер-класи з гончарства. Особливо цінною є її робота з переселенцями з України – людьми, які пережили війну, втрату, евакуацію, та опинилися на чужині з тягарем болю. Водночас її заняття відкриті й для місцевих мешканців. Через мистецтво кераміки Ганна створює простір взаєморозуміння між культурами там, де не завжди потрібна спільна мова, бо промовляють руки, душа, глина…
Один із майстер-класів Ганна Семенко планує присвятити ознайомленню з опішненською мальовкою й показати, як саме оздоблювати вироби рослинною орнаментикою, що стала важливою візитівкою української художньої культури.
У будівлі Музею керамістці виділили приміщення для власної майстерні – місце, де вона могла знову відчути себе вдома серед знайомих запахів глини, інструментів і тиші, з якої народжується краса. Її забезпечили всіма необхідними матеріалами, допомогли облаштувати робочий простір і надали можливість випалювати вироби в сучасній муфельній печі. Там, у далекій Німеччині, вона створює декоративні панно й окремі зразки посуду. Майстерня в Музеї кераміки стала для Ганни не тільки місцем роботи, але й комфортним прихистком, місцем концентрації думок, простором тиші й натхнення.
На жаль, гіркота втрати не оминула й мисткиню. На війні вона втратила близьку людину. Повідомлення було коротким, холодним, мов гострий уламок по серцю. Відтоді світ навколо став інакшим…
Її нові, створені далеко від Батьківщини, роботи пронизані емоційною глибиною й особливою чуттєвістю. Вони ввібрали в себе тривогу, біль, але й надію. Кожне творіння наче промовляє не тільки про війну, розлуку, пошук дому, але й про силу мистецтва долати темряву.
Так, війна болить усім. Але мистцям – особливо. Бо їхній біль трансформується у форму, слово, звук, які змушують зупинитися, відчути й запам’ятати ці почуття.
Участь у виставках:
-
«Сучасне професійне декоративне мистецтво України. Трансформація образу» в межах арт-проєкту «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен». (Київ, 2003);
-
«Сучасне декоративне мистецтво України». До 50-річчя входження України в ЮНЕСКО /за планом заходів МЗС України/ (Париж, Франція. 2004);
-
«Пісні про кохання-ІІ. Кераміка, скло, текстиль» (Київ, 2008);
-
«Ангеле мій, охоронцю мій. Кераміка, скло, текстиль» (Київ, 2011–2012);
-
«Чайник, як привід для бесіди» (Київ, 2014–2015);
-
«Сучасне мистецтво вогню України (кераміка, скло, метал)». (Київ, 2015);
-
«ZOO ZOOM (зооморфна пластика в сучасній кераміці)». (Київ, 2019);
-
Національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!» (Опішне, Полтавщина, 2009; 2010; 2011; 2012; 2013;
-
Українське БІЄНАЛЕ ХУДОЖНЬОЇ КЕРАМІКИ імені Василя Кричевського (Опішне, Полтавщина, 2017);
-
Міжнародне БІЄНАЛЕ ХУДОЖНЬОЇ КЕРАМІКИ імені Василя Кричевського (Опішне, Полтавщина, 2019, 2022).
Персональні виставки:
-
«Трапеза» (Київ, 2001);
-
«Образи мого літа» (Київ, 2002);
-
персональні виставки в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ, 2003, 2004, 2009);
-
персональна виставка в кафе «Антресоль» (Київ, 2005).
Твори зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, Національному музеї декоративного мистецтва України, Музеї кераміки в Дюссельдорфі, а також у приватних колекціях України, США, Канади, Австрії та Німеччини.
Світлана Пругло,
Завідувачка інформаційної служби
