У ніч на 7 травня російська ракета влучила у Національний літературно-меморіальний музей українського філософа і поета Григорія Сковороди.
– Це сталося близько 23-ї години вечора,- розповідає директорка музею Наталія Мицай.- У тиші раптом пролунав сильний вибух – аж клямка на дверях підскочила. Ми вибігли на подвір’я й побачили, що горить музей.
Наталі Іванівні важко давати це перше інтерв’ю журналістам. Вона директоркою музею ось вже 18 років – вклала в нього, як кажуть і серце, і душу. Поранення отримав і син Наталії Іванівни, який того вечора охороняв музей.
Ніби відчуваючи нещастя, деякі експонати працівники музею вивезли непередодні, а те що не змогли, згоріло в колишньому маєтку поміщиків Ковалівських – пам’ятці ХVІІІ століття. Після влучання ракети в дах, у наслідок чого сталася пожежа, у центральному залі музею, якимось дивом уціліла біла статуя філософа – лише трішки підсмалилася. Уціліли рештки дуба над Пан-Іванівським ставком (колишня назва Сковородинівки), могила з надписом «Мир ловил меня, но не поймал»
– Їм, тобто росіянам, хотілося зробити нам боляче,- каже директорка,- і цей біль в моєму серці й серцях тих, хто шанував Григорія Савича нестерпний.
У музеї тільки закінчилися реставраційні роботи і він готувався до трьохсотрічного ювілею філософа, який випадає на 3 грудня.
У маєтку Ковалівських Григорій Савич провів останні чотири роки життя. Цей рід на Слобожанщині були відомі як одна з визначних козацьких родин – пани Ковалівські були сотниками в слобожанських Деркачах, Вільшанах, Золочеві. У 1732 році про хутір Пан-Іванівка згадується в російському переписі – він, згідно тогочасним документам, належав Іванові та Якову Ковалівським, в котрих було. Імовірно, від імені пана Івана й бере свою назву поселення. Григорій Савич приятелював з сином Івана Ковалівського Андрієм, не раз приїздив до села. «Маю моєму монашеству повний спокій, краще Бурлука, – пояснював філософ свою прихильність до цього маєтку в одному з листів. – Земля його є нагірною. Лісами, садами, пагорбами, джерелами змережана. У такому місці я народився біля Лубен».
Тут Григорій Савич мешкав у невеличкій кімнаті, спав на ліжку, яке дожило до наших днів. Але чи вціліло у тому пожарищі, не відомо. Легенда розповідає, що в свою останню мить філософ покинув дім, де зібралися його приятелі та його товариша, власника маєтку… Пішов до дуба, де любив мислити й писати, приліг… І відійшов у вічність. Тепер цю вічність потривожили.
– Як вони могли таке вчинити,– висловлюють свій невигойний біль українці, котрі коментують мої репортажні знімки з пожарища.
А змогли. Вони так завжди чинили… Як тільки вони завойовували чиїсь землі, то найперше що знищували – символи національного духу. Найсвіжіший приклад – це вказівники біля Маріуполя, які вони одразу ж замінили на російські. Вони не ловлять гав поки наші перевертні, вата й псевдо інтелігенція горланять:«Не на часі!» У них завжди було на часі. Скільки десятків циркулярів московити видали про заборону української мови й книжок? Га? Ще до того, як ми накинули на себе їхнє ярмо в Переяславі? А потім пригадаймо спалений вщент Батурин, тодішню європейську столицю, заборони Петра І друкувати українською, вилучення першодруків з українських монастирів за його наказом, діяльність Катерини другої, яка словами Тараса «доконала нашу Україну» з переписування літописів, фальсифікації історії на користь Московії… Як вона з Нечосом-Потьомкіним по Дніпру ходила й Межигірського Спаса запалила – старий козацький, запорозький монастир, де зберігалися цінні книги.
Вони прекрасно розуміють, що символи правлять світом. Тому вулиця Пушкіна в Харкові центральна, а поряд Пушкінський узвіз… А ще Лермантівська і багато вулиць, названих на честь інших письменників-імперців, котрі ніякого відношення не мають до Харкова. Пушкін таки має. Якось проїжджаючи на південь через місто він поглузував над його щойно створеним університетом. «Харьковский университет не стоит курской ресторации»,- написав він у своєму щоденнику.
До речі, теперішня вулиця Пушкіна до 1899 року називалася німецькою. ЇЇ перейменували на Пушкінську до 100-річчя з дня народження поета з усім імперським апломбом. І пам’ятник поставили, нібито на кошти, зібрані містянами… Це щоб колись сказати: «Не руште, ще ж народ так захотів!» У 1904 році, члени Революційної української партії (РУП) спробували знести погруддя Пушкіну, але вибухівки виявилося замало.
Щодо Сковороди, то місто, де він мешкав, вчителював, яке дуже любив – називав «Сьомим оком Бога», спромоглося лише назвати невеличку вулицю в нетрях приватного сектора. Будиночок неподалік Іванобогословського храму, де він мешкав, знесли ще в сімдесяті, а садиба в Бабаях доруйновується на наших очах.
От видавництво Vivat вимагає перейменувати в місті Харкові вулицю Пушкінську на вулицю Григорія Сковороди, а вже наявну невеличку вулицю Сковороди — на провулок Григорія Сковороди. До трьохсотлітнього ювілею це був би непоганий подарунок Григорію Савичу.
Коли наші недоумки піднімають ґвалт, що не можна чіпати Пушкіних (бо ж великая русская культура), у мене перед очима постають Буча, Маріуполь, Ізюм, окуповані села і селища довкола Харкова, де десятки зґвалтованих українок, Гусарівка під Балаклією, де людей спалили живими в льохах… Ось кого виховала «вєлікая культура» – імперську свідомість, яка є фундаментьм для вирощування вбивць і ґвалтівників.
У пам’яті постає, як захопивши Донецьк, вони зривали синьо-жовті прапори, розпорювали животи за українське слово. Перше що зробили, перейменували Донецький університет імені Василя Стуса, привселюдно демонструючи, як вони здирають меморіальну дошку на стінах закладу… Якщо вас ще в чомусь потрібно переконувати, то йдіть за російським корабльом.
