10 років тому:
4.03.2014 – у м. Коломия на Івано-Франківщині помер Зиновій Карась, священник, репресований, громадсько-культурний діяч. Вступив до Львівської гімназії, яку не закінчив через встановлення радянської влади. Член Юнацтва ОУН (1945), підтримував контакти з підпіллям, друкував вірші в підпільному часописі «На чатах» під псевдом «Перелесник». Закінчив Рогатинське педучилище (1945-1948), вчителював на Городенківщині та Рогатинщині. Довгий час відмовлявся вступати в комсомол і лише пізніше, щоби не втратити можливість працювати вчителем, погодився, про що потім довго шкодував. Заочно закінчив Станіславський (нині Івано-Франківськ) учительський інститут (1951-1954). У 1954 з дружиною виїхав до Казахстану, де мешкали її виселені родичі. Поступив на заочне навчання у Ленінградську духовну семінарію (1954-1957). Почав працювати в Кустанайській церкві, настоятелем якої був родич дружини. В серпні 1954 в Алма-Аті митрополит РПЦ Микола Могилевський висвятив на православного священника. Ревно душпастирював серед українців висланих до Казахстану, нерідко проповідь виголошував українською мовою, провадив просвітницьку працю, в скорому часі здобув великий авторитет серед вірних, незважаючи на стукачів не крився зі своїми патріотичними поглядами. Заарештований у Кустанаї 27.09.1957. Звинувачений у всіх смертних гріхах проти радянської влади, а саме спілкувався українською мовою, поправляв мовні огріхи співрозмовників та співав українських пісень, поширював наклепи на адресу керівників партії та уряду, ненавидів радянську владу, організовував бандерівське підпілля до якого залучались також казахи, був готовий для здобуття Україною самостійности «змінити хрест на автомат». Розкопали також, що навчаючись в рогатинському педучилищі у 1948 вкрав для підпілля ОУН друкарську машинку, а вдома під час обшуку знайшли український тризуб та книги з України, які «експертиза» кваліфікувала як націоналістичні. Йому інкримінували навіть «крадіжку державної власности», яка полягала в тому, що з відібраної від церкви земельної ділянки пересадив поближче до храму жовту акацію. На суді не заперечував свої колишні зв’язки з ОУН та не приховував антирадянських поглядів. Засуджений до 10 років таборів суворого режиму. Ув’язнення відбував у таборах Озерлагу Іркутської области та Дубровлагу в Мордовії. Покарання зачепило навіть родину – синові у школі заборонили давати молоко, бо був дитиною «ворога народу»! В ув’язненні перетинався з сотником УПА Мирославом Симчичем, Петром Дужим, Євгеном Грицяком, Левком Лук’яненком, братами Горинями, Іваном Гелем, Валентином Морозом, Данилом Шумуком, Панасом Заливахою, познайомився та заприязнився з митрополитом УГКЦ Йосифом Сліпим та священником Павлом Василиком (від 1974 єпископ катакомбної УГКЦ). Важкі табірні умови та неякісне харчування спричинили загострення туберкульозу, який, проте, вдалося пригасити лікарськими травами, на яких добре знався. Після звільнення (1967) повернувся в Коломию, де мешкала сім’я – дружина Ярослава, діти Орест і Ніна, з труднощами вдалося влаштуватися на роботу в «Медтехніку». Перебував під постійним наглядом КДБ. У 1986 після обшуку на помешканні затриманий КДБ на 3 дні, проте, оскільки це вже були часи послаблення режиму, не зазнав більших репресій. Від 1988 активний учасник процесів національного відродження. Ініціатор повернення Свято-Михайлівського храму в м. Коломиї в лоно УГКЦ, депутат міської ради першого демократичного скликання, засновник «Християнського клубу» (1991), член Товариства української мови, почесний член товариства «Просвіта», редактор газети «Християнський вісник» Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ (від 1993), щонеділі в Народному домі читав лекції, регулярно публікувався в місцевій пресі, організовував відзначення національних свят. Почесний громадянин м. Коломиї. На Великдень 5.05.2002 поранений невідомими на вулиці. На початку московитської агресії проти України заощаджені на операцію кошти віддав на українське військо. Народився у с. Журів на Івано-Франківщині 1929.
Із запису, зробленого на засланні: «Скоріше подавитесь чим з’їсте. Я з тої раси, що карку не гне!».
