90 років тому:
22.04.1932 – у Львові помер Юліан Романчук, провідний і довголітній політик Галичини, педагог, письменник, журналіст, видавець, батько художника-імпресіоніста Тита Романчука. Навчався у Станіславській (нині Івано-Франківськ) гімназії, закінчив філософський факультет Львівського університету (1863). В гімназії організував таємний молодіжний гурток і видавав нелегальну газету. Замолоду приєднався до руху народовців. Від 1863 працював у Німецькій гімназії, а з 1868 в Академічній гімназії у Львові вчителем, а згодом гімназійним професором (з 1877 і до виходу на пенсію у 1900). Співзасновник товариства «Просвіта (1868) та довголітній його голова (1896-1906). Співзасновник НТШ (1873), «Рідної школи» (1881), Учительської громади, газет «Батьківщина» (1873), «Діло» (1880), місячника «Ruthenische Revue (Ukrainische Rundschau)» у Відні (1903). Посол до Галицького сейму (1883-1895), голова у сеймі «Руського клубу» (1889-1894). Посол до австрійського парламенту – Райхсрату (1891-1897 і 1901-1918), його віце-президент (з 1910), голова Української парламентської репрезентації (1907-1910, 1916-1917).
Співзасновник першого українського політичного товариства – Народна рада (1885), створеного на противагу та протидію москвофільському руху. Один з творців «нової ери» (1890) – проурядового суспільно-політичного руху порозуміння між поляками й українцями в Галичині. Проте оскільки «Нова ера» не принесла відчутних позитивних результатів для русинів-українців, то вже 1894 перейшов в опозицію до цього руху. Співзасновник Національно-демократичної партії (1899) та її голова (до 1907), яка домагалась створення у складі Австро-Угорщини з етнічних українських земель Галичини, Буковини і Карпатської Руси окремого українського коронного краю з власною українською адміністрацією та крайовим сеймом. В подальшій перспективі партія ставила завдання створення незалежної соборної Української держави.
1903 виступив на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві. Як громадянину чужої держави московитські урядовці для нього зробили виняток і дозволили виголосити промову українською мовою, що спричинило національне прозріння серед багатьох присутніх культурних діячів. Під час Першої світової війни – голова Українського допомогового комітету і Української культурної ради у Відні. Член Української національної ради ЗУНР, яка 19.10.1918 проголосила Українську Державу на західноукраїнських землях, 10.11.1918 прийняв у Львові присягу членів Державного секретаріату ЗУНР. Коли українські війська залишили Львів, ув’язнений (у віці 76 років) поляками та відправлений залізницею до концтабору, проте граф Скарбек зумів у Медиці наздогнати поїзд і повернути Романчука до Львова. Коли ж у 1923 Рада амбасадорів Антанти передала Галичину до Польщі на площі св. Юра у Львові від багатотисячного зібрання прийняв присягу на вірність українській державі.
«Ми український нарід присягаємо, що ніколи не признаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з’єднатися з великим українським народом в незалежній, всі українські землі обіймаючій, державі!».
Усе свідоме життя невтомно боровся за права і свободи української нації. Особливу увагу приділяв розвитку українського шкільництва та національному вихованню молоді. Автор шкільних підручників написаних живою народною мовою та фонетичним правописом. Редактор просвітянських видань й видавець класиків української літератури. Загальновизнаний і один з найавторитетніших довголітніх політичних провідників українців Галичини. Похований поруч з сином на Личаківському цвинтарі. В радянські часи могила зруйнована, відновлена у 1990-х. Народився у с. Крилос на Івано-Франківщині у сім’ї вчителя 24.02.1842.
