100 років тому:
9.08.1926 – у с. Стецева на Івано-Франківщині народився Євген Грицяк – один із п’яти керівників Норильського повстання (1953). Закінчив 7 класів середньої школи, під час німецької окупації навчався у середній торговій школі у Снятині. Член Юнацтва ОУН(м) під псевдо «Полтавець». У липні 1944 мобілізований до Червоної армії, після спроби втечі відправлений до 265-ї штрафної роти 140-ї стрілецької дивізії. Воював у складі 4-го Українського фронту, отримав важке поранення. Після війни переведений до військової частини в м. Коломия, таємно постачав для українського підпілля трофейні медикаменти з армійських складів. 1949 заарештований радянською контррозвідкою і засуджений до смертної кари, яку замінено на 25 років виправних таборів. Покарання відбував у Караганді, Норильську, Володимирському централі, Іркутську, Мордовії та інших катівнях імперії. Постійно долучався до акцій спротиву сваволі табірної адміністрації, за що отримав 42 дисциплінарні покарання, зокрема, тричі на 12 місяців закритої тюрми.
Під час перебування у таборі в Караганді навесні 1952 був одним із організаторів спротиву знущанням адміністрації й кримінальних злочинців, спробував започаткувати страйк, через що в’язнів розкидали по різних таборах імперії. Грицяка переведено у заполярний Горлаг в Норильську. У березні 1953 після смерти Сталіна в’язні сподівалися на бодай мінімальне полегшення режиму, проте дії наглядачів стали навпаки більш жорстокими, зокрема відбувалися навіть безпідставні розстріли. Наслідком цього 26 травня 1953 у всіх шести відділеннях Горлагу (в кожному по кілька тисяч в’язнів) розпочалося повстання. Грицяк очолив спротив у четвертому табірному відділенні. Повстання тривало 61 день, у ньому взяло участь до 20 тисяч в’язнів і стало воно першим та наймасовішим після смерти Сталіна. Після кривавого розстрілу в’язнів 3-ї зони 4 серпня 1953 опір було припинено, проте для кремлівської влади норильські події, та низка інших пізніших виступів у таборах врешті призвели до усвідомлення необхідности реформування системи комуністичних таборів. І ще важлива деталь – успіх табірних повстань, попри їх формальну на перший погляд «поразку», значною мірою обумовлений тим, що серед політичних в’язнів до 70 % були українці, які на генетичному рівні не сприймають несправедливости та рабства.
Після придушення виступу спочатку переведений до в’язниці м. Норильськ, звідки переправлений до в’язниці м. Володимир. Утримувався в одиночній камері, де самотужки вивчив англійську мову. 1956 постановою Комісії Президії Верховної Ради СРСР звільнений з ув’язнення. Повернувся на Івано-Франківщину, працював робітником, проте 1958 (через відмову працювати на КДБ) прописку скасували із забороною проживати у Західній Україні, через що змушений був переїхати до Караганди в Казахстані. 28 січня 1959 заарештований вдруге за звинуваченням у створенні осередку ОУН у Вінниці (деякий час шукав роботу на Вінниччині) та в керівництві Норильським повстанням і відправлений добувати попередній 25-річний термін ув’язнення. Завдяки численним листам на адресу Військової колегії Верховного Суду СРСР у 1964 термін ув’язнення скорочено до 10 років і 6 жовтня 1964 звільнено (лише тоді дізнався у чому його звинувачено у 1959 і повторно позбавлено волі – sic! такі реалії московсько-більшовицького «правосуддя»).
Повернувся на Івано-Франківщину, одружився, в шлюбі народилася донька. Перебував під постійним наглядом КДБ, мав перепони з отриманням місця праці, отримував постійні «попередження»-погрози. У правозахисному русі участи не брав, проте підписав заяву на підтримку «Хартії-77». У 1973 від співтабірника Авраама Шифріна отримав запрошення на виїзд до Ізраїлю, проте, незважаючи навіть на звернення включно до генсека Брежнєва, дозволу не отримав. У 1980 діаспорне видавництво «Смолоскип» (США) надрукувало книгу спогадів Грицяка про Норильське повстання, що спричинило посилення утисків та відверті погрози з боку КДБ. Не вагаючись він написав листа до Леоніда Брежнєва, в якому, серед іншого, саркастично зазначив: «Обидва ми рівноправні громадяни Радянського Союзу і… обидва написали свої спогади. Ви писали про свій шлях, я про свій… Ви опублікували свої спогади в Радянському Союзі і за кордоном, я – тільки за кордоном. Але Вас не викликають, як мене, в КДБ і не питають, яким шляхом Ви передали за кордон Ваші спогади, від Вас не вимагають відречення від Вашої праці… Навпаки, Вас вихваляють і Вами захоплюються… Чому мене збираються судити? Адже Вас ніхто не судить?!».
Дивом після цього вдалося уникнути третього арешту і дожити до проголошення незалежности України. У 1990 на запрошення Проводу ОУН(м) виступив з розповідями про Норильське повстання у США та Канаді. Був учасником двох конференцій Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих у Києві та трьох міжнародних конференцій «Опір в ГУЛАГу». Мешкав у с. Устя на Івано-Франківщині. За президентства Кравчука та Кучми не цікавив владу і лише Президент Віктор Ющенко нагородив його орденом «За мужність» І ступеня. Помер у с. Устя на Івано-Франківщині 2017.
