180 років тому:
7.02(26.01.).1846 – у Москві народився Володимир Маковський – московитський живописець, майстер побутових жанрових сцен, академік (1873), дійсний член Петербурзької АМ (1893). Походив із русифікованої польської родини. Навчався у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (1861–1866). Член Товариства передвижників (з 1872), викладач Московського училища живопису, скульптури та архітектури (1882–1894), Петербурзької АМ (1894–1918). Велику частину живописних полотен присвятив зображенню побуту та природи України, яку відвідував починаючи з 1880. Розписав Спасо-Преображенських собор у Сумах. Помер у Петрограді 1920.
Споглядаючи твори цього направду непересічного мистця, неможливо не помітити визначальну творчу домінанту, що виразно прочитується з його полотен: те, як художник по-різному трактує українську та московську реальність. Подібно до Миколи Гоголя в літературі – який українство оспівував з ніжністю, любов’ю й захопленням, а московство змальовував у саркастичних, презирливих, відразливих образах, – Маковський вибудував свою творчість на цьому разючому протиставленні. Але при цьому дивовижним є те, що на відміну від Гоголя, який народився й формувався в Україні та усвідомлював своє українське походження, Маковський ментально був стовідсотковим великоросом. І все ж у картинах, присвячених Україні, він постає насамперед як художник тепла, внутрішнього миру й рівноваги. Тут немає карикатури чи гротеску, соціального надриву; кольорова гама тяжіє до світлих тонів, а українські селяни постають як люди з відчуттям власної гідности. Український світ сприймається художником із симпатією та ніжністю – як простір живих, внутрішньо вільних людей. Діаметрально протилежною в його творах постає Московія. У жанрових сценах великоруської частини творчости – це суди, канцелярії, чиновницькі кабінети, замкнений простір, що тисне на глядача, темна кольорова гама та пригнічені, зламані персонажі. Тут вже немає людей – лише деформовані біологічні механізми, позбавлені людської повноти та гідности. У творах Маковського Московія постає як безжальна машина приниження, насильства й абсурду, за моральною порожнечею якої не проглядається жодної перспективи світлішого майбутнього. Вражає, як цей майстер на рівні майже підсвідомого відчуття зумів зафіксувати для сучасників і залишити для нащадків своєрідне пророцтво про існування двох принципово різних цивілізацій у межах однієї імперії.
Замість постскриптум: чи мислив Маковський у таких категоріях? Звісно, що ні. Так міг мислити хіба Ілля Ріпин, який не залежно від того в які краї закидала його доля в душі все ж залишався українцем. Маковський майстерно і чесно відтворював те, що бачив, те, що неможливо було не побачити.
