130 років тому:
22(10).03.1895 –у с. Стеблів на Черкащині народився Василь Авраменко, балетмейстер, хореограф, актор, кінорежисер, педагог, дослідник українських танців, теоретик і засновник шкіл українського народного танцю. Закінчив музично-драматичну школу М. Лисенка у Києві (1918), актор театру М. Садовського (1919-1920). У лютому 1921 прибув до табору інтернованих вояків Армії УНР в Каліші (Польща), де в табірних умовах (!) організував танцювальну школу через яку пройшло сотні осіб. Ставив танці переважно на історичну тематику: «Запорізький козак», «Гонта», «За вільну Україну», з якими виступав по таборах інтернованих. Очевидно, що польська влада невдовзі закрила цю школу. До 1926 працював на Західній Україні і за цей короткий час створив два десятки шкіл українського танцю у Львові, Луцьку, Рівному, Кременці, Олександрії, Межиріччі, Холмі, Подєбрадах (Чехія) та інших містах. Вже в цей період вивів український танець на фаховий рівень. У 1923 про танцювальні постановки Авраменка преса в захопленні писала: «Ми чули про український танець як гопак з горілкою, а скільки було зачарувань, коли побачили танці учнів Василя Авраменка». Чим більше працював мистець, тим більшою була до нього увага з боку польської поліції, переслідування влади та навіть три арешти, через що змушений перебратись в Подєбради, а відтак емігрував до Канади. Мандруючи світом навчав танцю у США, Аргентині, Бразилії, Австралії, загалом тільки у 1930-1936 в Америці створив близько 50 танцювальних груп, які започаткували тяглу традицію національного танцю в діаспорі. У 1930-х гастролював американським континентом разом з хором О. Кошиця. Виступав у багатьох країнах світу, в тому числі на сцені «Метрополітен-опера» (1931; за участи понад 500 танцюристів і близько 100 хористів), в Білому домі (1935). З другої половини 1930-х звернувся до кінематографа, який вважав винятково ефективним засобом пропаганди українського мистецтва, особливо за умов розсіяння українських емігрантів цілим світом. Незважаючи на Велику депресію, у 1936 в США заснував українську кінокомпанію (1937 в Канаді), яка зняла перші українські фільми-опери – «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Маруся» та інші. Показово, що одночасно з появою «Наталки Полтавки» та «Запорожця за Дунаєм» на студії Авраменка однойменні фільми з’являлись і в СРСР. Згодом про це дивне співпадіння один із працівників кінокомпанії Авраменка Микола Новак написав: «Нам треба бути гордими, що показали нашим незрячим людям, що українська еміґрація здібна також таку справу здвинути. Ми проломили грубі верстви льодів і заставили навіть червону Москву змагатися з нами, бо коли б не наша „Наталка Полтавка“, то не було б і сталінської. Ми для нашого фільму мусіли збудувати “українське село”, а радянські люди були змушені фільмувати “Наталку Полтавку” на сцені, бо не мали часу виїхати на якесь село – так наглив на них Сталін, щоб пошкодити нашому бізнесові з нашим фільмом». У червні 1939 в Нью-Йорку створив корпорацію «Кобзар», яка випустила документальну стрічку «Трагедія Карпатської України». Найвидатнішою роботою майстра є фільм «Тріумф українського танцю» (1954) над яким працював 25 років. Зняті фільми, попри їх значну історичну вартість залишаються актуальними й нині, бо зафіксували на плівці поставлені маестро танці. Його постановки вражали масштабністю – в одній виставі вони поєднували балет, музику, театр і хоровий спів. За кордоном серед українських емігрантів, та й в цілій Америці отримав звання «батько українського танцю». Автор підручника «Українські національні танки, музика і стрій» (1947). Помер у Нью-Йорку 1981. Згідно заповіту 1993 перепохований у Стеблеві на Черкащині.
Із звернення комітету «першої української говорючої фільми» до українського громадянства: «Ми не хотіли допустити, щоб на успіхові української фільми збагачувався чужий капітал: вона повинна бути вироблена українським зусиллям та для українських цілей. … Справа цієї фільми є загально українською справою… Чужі фільми представляють нас або за поляків, або теж за моск@лів; за українців нас може представити тільки українська фільма».
Із спогадів Миколи Новака: «що найбільше мене злостило, так це те, що де я не говорив різним менеджерам театру, що наш фільм є не “рашен” а “юкрейніен”, то їхня відповідь була: “Он воно що!…».
Василь Авраменко: «Український танок – не пустощі, він – основний вияв нашої культури, це – національна зброя!».
З листа В. Авраменка до друга, бандуриста Василя Луціва: «Я вже не живу, а доживаю. Чи мені треба так тинятися?.. Сам до себе кажу: “Бог дав тобі талант, але розуму не дав”. Я міг би мати мільйони, я їх відрікся, а віддав своє життя для служби Україні і її народові – чи то на полі танковім, чи фільмовім, навіть на полі великих фестивалів… цей нещасний Авраменко ані професор, ані доктор, але відчинив двері до найвищих достойників і сказав, що Україна живе… Хоч тяжка дорога, але я таки несу тяжкий хрест на українську Голгофу, щоб на цій Голгофі засяяло сонце Вільної Української Держави, де Ваша славна бандура і голос заспівають: “Вже Воскресла Україна».
