90 років тому:
15.04.1936 – у с. Холонів, нині Луцького району Волинської области, народився Валентин Мороз – історик, політв’язень, член англійського ПЕН-клубу.
Закінчив історичний факультет Львівського університету (1953–1958). Під час навчання зійшовся з Михайлом Горинем та іншими дисидентами, поширював самвидав, а через відверті запитання, які ставив викладачам, отримав «репутацію» неблагонадійного та націоналіста. Тоді ж познайомився із студенткою факультету іноземних мов Раїсою Левтеровою (походила з давнього грецького роду Лефтеріс) і в червні1958 року вони одружилися.
Після закінчення університету працював у сільській школі на Волині. У 1959 році написав заяву з проханням «прикріпитися» до кафедри історії нового часу для підготовки дисертаційної роботи. Як можливу тему дослідження запропонував: «Національно-визвольна боротьба польського народу в Великопольщі і Помор’ї проти німецького імперіалізму в 1918–1919 роках». Вступні іспити до аспірантури з історії та німецької мови здав на відмінно, проте через низьку оцінку з історії КПРС був прийнятий лише на заочне відділення. У січні 1962 року в подружжя народився син Валентин. У лютому 1964 року влаштувався викладачем Луцького, а з вересня того ж року – Івано-Франківського педінститутів. Самостійно підготував кандидатську дисертацію на тему «Луцький процес 1934 року – зразок революційної співдружності польського і українського народів у спільній боротьбі проти фашистського режиму панської Польщі», яку через арешт не встиг захистити.
У вересні 1965 року заарештований і засуджений до 4 років таборів суворого режиму за антирадянську агітацію і пропаганду. Відбуваючи покарання у Мордовії і Владимирській тюрмі вивчив англійську мову, поглибив знання з філософії, а також написав «Репортаж із заповідника імені Берія» про знущання КДБ і табірної адміністрації та злочинну сутність комуністичного режиму. Працю таємно передано до Львова В’ячеславу Чорноволові, який поширив її у самвидаві, а у 1968 вона вийшла друком у журналі «Сучасність» (Мюнхен).
Після звільнення у 1969 році повернувся до Івано-Франківська. Однак на волі пробув лише дев’ять місяців. За цей час встиг написати три публіцистичні есе, присвячені проблемам захисту української культури, національного самоствердження та моральної стійкости перед тиском тоталітарного режиму. Відповідь режиму була швидкою і безжальною – 1 червня 1970 року він був заарештований, а вже 17–18 листопада в Івано-Франківську відбулося закрите судилище, на якому Морозу присуджено 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. На процес не були допущені навіть рідні Мороза, тож він відмовився відповідати на будь-які запитання (на оголошення вироку допустили лише батька та дружину).
На захист ув’язненого піднялася українська інтелігенція. Борис Антоненко-Давидович, Іван Дзюба і В’ячеслав Чорновіл написали листа міністрові юстиції та прокуророві УРСР щодо незаконности судового процесу. Подружжя Ігор та Ірина Калинці з подібним листом звернулося до голови Верховного Суду УРСР. У ньому, зокрема, зазначалося: «Під захистом законів і конституційних прав, яке маємо право не обуритися, що за чотири не відомі нікому статті, які радше мали б бути розглянуті не в залі суду на закритому засіданні, а у відкритій аудиторії серед товаришів по перу, людину позбавлено волі в найбрутальніший, найжорстокіший спосіб… Валентин Мороз не ламав усталених законів. Але як людина він має людське право: думати». Колективні заяви до офіційних установ підписали також В. Стус, М. Косів, О. Мешко, М. Осадчий, І. Світличний, З. Франко, Є. Сверстюк, Н. Строката-Караванська, О. Антонів, Я. Кендзьор, Ю. Шухевич, Л. Дашкевич, М. Савка-Качмар, С. Гулик, Л. Шереметьєва та інші. Судилище викликало хвилю протестів: у Києві біля Верховного Суду УРСР відбулися десятки мітингів української інтелігенції, а у вільному світі – поблизу посольств і консульств СРСР у США та Канаді. Протестні акції у вільному світі відбувалися впродовж усього періоду ув’язнення дисидента; зокрема навесні 1974 року під патронатом Світового конгресу вільних українців створено спеціальний Комітет для захисту Валентина Мороза (The Committee for the Defense of Valentyn Moroz), який очолив професор Вінздорського університету Володимир Тарнопольський.
Тюремне ув’язнення відбував у Владимирській в’язниці. Кримінальні злочинці постійно знущалися над ним, а одного разу навіть порізали живіт загостреною ложкою. Після цього Мороза переведено в одиночну камеру, де він провів майже два роки. 1 липня 1974 року розпочав безтермінове голодування з вимогою переведення із в’язниці до табору. На підтримку в’язня академік А. Сахаров листовно звернувся до генсека Брежнєва та президента США Ніксона; у цій справі до Брежнєва зверталися сенатор конгресу США Джексон, дев’ять парламентарів Великої Британії, уряд Канади, проте все ці звернення залишалися безрезультатними. Єдиним зрушенням стало те, що після 145 днів голодування Мороза перевели в камеру, де співв’язень виявився інтелігентною людиною. Після завершення терміну ув’язнення відправлений до табору особливо суворого режиму в Мордовії. Постійний учасник протестних акцій та голодувань в’язнів.
Як людина Мороз вирізнявся твердим непоступливим характером, не погоджувався на будь-які компроміси і особливо гостро реагував на найменші випади проти українства, чим нерідко «грішили» московитські правозахисники. Багато «вєлікорускіх» дисидентів та антирадянщиків, а навіть демократів, вважали, що після падіння комуністичного режиму СРСР має залишатися єдиною державою, відмовляючи іншим народам права на національне самовизначення; вимагали від співв’язнів інших національностей спілкуватися з ними виключно московитською мовою. Але навіть відносно нейтральні московити збурювали в Мороза недовіру, що нерідко призводило до конфліктів між в’язнями. Це, з одного боку, витворило навколо його постаті ореол найрадикальнішого представника українського національного руху, а з іншого – налаштувало проти нього частину його ж соратників по боротьбі (інша частина українських в’язнів залишалася на стороні Мороза). Відповідно такі події спричинили створення у 1977 році в Мордовському концтаборі (ст. Потьма, пос. Сосновка) неформального комітету з трьох осіб: український священник Василь Романюк (згодом патріарх УПЦ КП), єврейський активіст Едуард Кузнєцов та колишній член КПЗУ, а згодом український націоналіст Данило Шумук. Завданням комітету було упередження та полагодження міжособистісних і міжнаціональних конфліктів, а також налагодження взаємної поваги між в’язнями всіх ідеологічних спрямувань та інтернаціонального єднання в боротьбі проти радянського режиму, засудження випадків антисемітизму. Відповідно до цього комітет виніс сувору догану Морозу за неповагу до поглядів товаришів (згодом Шумук кваліфікував його поведінку як «вождизм»), розпалювання національної ворожнечі та антисемітизм (звинувачував єврейських активістів у співпраці з КДБ). Комітет навіть вимагав застосувати щодо Мороза загальний бойкот і не згадувати його ім’я у самвидаві.
1 червня 1979 року завершувалася табірна частина покарання, і в’язень мав бути переведений на 5-річне заслання. У цей час він уже п’ять місяців провадив голодування. Тоді ж за наполяганням американської сторони радянський уряд погодився обміняти п’ятьох політв’язнів на двох радянських шпигунів. У ніч із 27 на 28 квітня на Нью-Йоркському летовищі відбувся обмін Валентина Мороза, Олександра Гінзбурга, Георгія Вінса, Марка Димшиця та Едуарда Кузнєцова на Рудольфа Черняєва та Валдіса Енгера – колишніх службовців ООН, а насправді шпигунів (засуджених на 50 років ув’язнення). Очевидно, ув’язнені не здогадувалися, для чого і куди їх везуть, а сама акція була оформлена як позбавлення громадянства СРСР і видворення з країни. Згодом в інтерв’ю Валентин Мороз згадував: «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на Заході України і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в’язнів українець мусить бути. Пів року Союз торгувався. Бо українця – націоналіста й політика – ніяк не хотіли випускати на Захід».
Дружина Валентина Мороза, яка на той час мешкала в Івано-Франківську, дізналася про звільнення чоловіка і його перебування у Нью-Йорку із західної «ворожої» радіопрограми. Це стало для неї повною несподіванкою, бо саме тоді вона збиралася на побачення з чоловіком у таборі. Але це був лише початок вервечки несподіваних подій, бо влада блискавично, вже за кілька днів, офіційно запропонувала їй із сином оформити документи на виїзд із СРСР для «возз’єднання родини» і в найкоротший термін підготувала всі необхідні формальності. Проте зустріч подружжя виявилася важкою. Роки неволі та ідеологічна «загостреність» змінили Мороза – він тепер всеціло був поглинений своєю «місією» політичної боротьби. Врешті це призвело до того, що влітку 1981 року вони розлучилися. Раїса замешкала в Канаді, працювала на «Радіо Свобода», активно включилася в життя української громади та написала мемуари «Проти вітру: Спогади дружини українського політв’язня». Ця історія зламаних людських доль є лише одним із незліченних фактів масштабного злочину проти людяности, який до сьогодні так і не інкриміновано тоталітарному московсько-комуністичному режиму.
У вільному світі Мороза спершу зустріли як героя та безкомпромісного борця з режимом, проте його відданість ідеям радикального націоналізму і елементами месіанства (що не знаходило розуміння у західному суспільстві), жорсткість і безапеляційність суджень (нерідко критикував окремих дисидентів за лібералізм та недостатній патріотизм), а також ексцентрична поведінка згодом відвернула від нього частину західної громадськости, у тому числі й української діаспори. Ба більше, не орієнтуючись у реальній ситуації, він час від часу втручався у конфлікти між різними емігрантськими групами. Хоча молодь та радикальні представники еміграції вбачали у ньому провідника, здатного взяти на себе відповідальність за долю народу. Спершу замешкав у США, згодом – у Канаді (1981). Працював у Гарвардському університеті (1979–1980), видавав журнал «Анабазис» (1980–1991), у Торонто заснував і вів щотижневу радіопрограму «Бумеранг-Контакт» (1986–1991), співпрацював у газеті «Українські вісті» (від 1982). Член Об’єднання українських письменників «Слово» (1982). Навчався в Українському вільному університеті у Мюнхені (1980–1982). З роками (відповідно до пізнішого інтерв’ю) ставав терпимішим до інших думок.
Уперше приїхав в Україну ще в період СРСР у 1990 році, а від грудня 1992 повернувся на постійне проживання і оселився у Львові. В коментарі про своє повернення саркастично зауважив: «Діаспора й досі вважає, що я дурний, бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся». В політичних процесах діяльної участи не брав. Професор та завідувач кафедри українознавства Українського поліграфічного інституту (1991–1993), професор кафедри українознавства Львівського державного інституту фізичної культури (від 1993), викладач політології Львівської філії Української Академії державного управління при Президентові України. На Львівському радіо вів передачу «Історичний календар».
Автор понад 100 наукових праць, у тому числі 30 книжок. В останні роки життя написав тритомну монографію «Україна у двадцятому столітті». Твори опубліковано англійською, німецькою, французькою та іспанською мовами. Помер у Львові 2019. Похований на Личаківському цвинтарі.
