190 років тому:
«Моя родина – то Церква, клир і руський нарід». Сильвестр Сембратович.
3.09.1836 – у с. Дошниця на Лемківщині, нині Підкарпатського воєводства Польщі, народився Сильвестр Сембратович – митрополит Галицький, архиєпископ Львівський, кардинал Католицької Церкви, богослов, професор, громадсько-політичний діяч. Племінник митрополита Йосифа Сембратовича.
Походив зі священничої шляхетської родини. Після смерти батька (1848) опіку над ним взяв його дядько Йосиф Сембратович, майбутній митрополит Галицький. Навчався у гімназіях Перемишля, Львова та Відня. Вищу богословську та філософську освіту здобув у Римі – в Грецькій колегії Святого Атанасія (1853–1856) та Колегії Папи Урбана VIII (1856–1861). 1 листопада 1860 року рукоположений на священника, 20 червня 1861 року здобув ступінь доктора богослов’я.
Після повернення до Галичини працював вікарієм у парафіях Перемиської єпархії. Від 1863 року – префект Львівської духовної семінарії, згодом доцент (1865–1869) та професор догматики (1869) Львівського університету, декан богословського факультету (1872/1873 і 1878/1879). Крилошанин митрополичої капітули (1877), від 1878 року – архипресвітер митрополичої капітули. 28 лютого 1878 року іменований Львівським єпископом-суфраганом (помічником) при своєму дядькові, митрополитові Йосифові Сембратовичу; хіротонізований 20 квітня 1879 року. Після зречення останнього 1882 року став адміністратором Львівської митрополії, а 5 травня 1885 року – митрополитом Галицьким, архиєпископом Львівським та єпископом Кам’янецьким.
Ще будучи священником та професором університету Сембратович активно працював над розвитком церковного життя та освіти духовенства, а також долучився до громадського життя. Був членом багатьох тогочасних українських організацій. Разом з о. Юліяном Пелешем заснував богословський часопис «Рускій Сіонъ», брав участь у підготовці церковних богослужбових книг та видав перший молитовник народною мовою (1879). Це було не просто літургійне нововведення: використання зрозумілої народові мови ставало одним із засобів наближення Церкви до суспільства, яке дедалі більше змінювалося під впливом модерних національних рухів тогочасної Європи.
Час, у який Сембратович очолив Галицьку митрополію, був надзвичайно складним. Греко-Католицька Церква поступово втрачала монополію на суспільно-політичне лідерство галицьких русинів-українців. На політичній сцені з’явилися народовці, радикали, а як противага культурній та політичній експансії польської національної меншини зростало москвофільство. Водночас адміністративний апарат краю контролювала польська політична еліта, а Відень і Рим з підозрою стежили за поширенням русофільських і православних симпатій серед частини греко-католицького духовенства.
За цих непростих обставин релігійна та суспільно-політична діяльність митрополита Сембратовича не вкладається у просту схему «українофіл – москвофіл». Він був переконаним прихильником Апостольського Престолу, лояльним до Габсбурзької монархії та налаштованим на зближення з польськими політичними елітами. Водночас саме він став першим главою Греко-Католицької Церкви, який відкрито виступив проти русофільства і послідовно підтримував посилення народовського напряму.
Ця суперечність значною мірою пояснює драматичну долю митрополита. Москвофіли вважали його ренегатом і полонофілом, народовці також не раз засуджували його надмірну прихильність до польсько-австрійського компромісу, проте не вдавалися до таких безоглядних нападок, а частина духовенства, особливо та, що була інфікована ідеями москвофільства, відверто опиралася його реформам. Сембратович опинився фактично між усіма політичними таборами.
У 1885 році він зробив спробу зберегти провідну роль Церкви в політичному житті краю, підтримавши власних кандидатів на парламентських виборах на противагу русофільсько-народовському виборчому комітетові, у порозумінні з намісником Галичини Філіпом Залєським. Тоді ж за його ініціативою почала виходити газета «Мир», покликана стати противагою народовському «Ділу» та пропагувати польсько-українське співробітництво на католицьких засадах. Проєкт виявився невдалим і вже 1887 року газета припинила існування.
Поступово Сембратович змінив політичну тактику. Найбільш відомим її проявом стала підтримка так званої «нової ери» – польсько-українського порозуміння початку 1890-х років. 27 листопада 1890 року в Галицькому сеймі митрополит публічно підтримав програму Юліана Романчука. При цьому він виступив із різкою критикою русофілів, фактично поставивши їх перед вибором – прийняти запропонований політичний курс або втратити право претендувати на провід у галицькому русько-українському суспільстві. У відповідь москвофіли регулярно влаштовували митрополиту гучні обструкції, а в травні 1893 року у Відні москвофільська молодь увірвалася до потягу, де був митрополит, і закидала його яйцями.
Однак «нова ера» не принесла очікуваних результатів. Її провал остаточно підірвав політичний авторитет Сембратовича. Пізніше він ще підтримував консервативний християнсько-суспільний напрям Олександра Барвінського, а 1896 року разом із ним долучився до створення Католицького русько-народного союзу. Але політична роль Церкви в галицькому українському суспільстві вже невпинно зменшувалася. На політичній сцені з’являлися нові світські сили, і повернути час, коли митрополича резиденція Святого Юра була головним центром українського політичного життя, уже було неможливо.
Водночас значно успішнішою була церковно-організаційна діяльність Сембратовича. За його управління створено Станіславівську єпархію (1885; нині Івано-Франківська), реформовано Василіянський чин, 1889 року збудовано нову будівлю Львівської духовної семінарії, засновано товариства св. Павла (провадило місії та видавало релігійну літературу) та св. Петра (допомагало бідним парафіям), 1892 року започатковано Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, а 1897 року проведено реформу Сестер Василіянок.
Особливого значення надавав митрополит зміцненню дисципліни духовенства та реформуванню церковного життя. 1891 року скликав у Львові провінційний синод Греко-Католицької Церкви – перший після 1720 року. Проте далеко не всі його пропозиції були прийняті духовенством. Зокрема, клір відкинув ідею запровадження часткового целібату. Синод, який мав стати важливим етапом реформування Церкви, водночас продемонстрував обмеженість влади митрополита навіть над власним духовенством.
У цьому, мабуть, і полягає один із головних парадоксів Сембратовича. Він випереджав своє середовище на декілька десятиліть, але не мав достатньо суспільної опори, щоби його змінити. Його західницький, ультрамонтанський світогляд передбачав сильну, дисципліновану, модерну Церкву, міцно пов’язану з Римом, але водночас здатну зберегти власний східний обряд. Така модель згодом значною мірою розвинулася в УГКЦ за митрополита Андрея Шептицького.
29 листопада 1895 року Папа Лев XIII іменував Сильвестра Сембратовича кардиналом; 7 грудня 1895 року у Відні імператор Франц Йосиф урочисто вручив йому кардинальські відзнаки. Сембратович також був таємним цісарським радником, членом Палати панів австрійського парламенту (1885–1898) та віце-маршалком Галицького сейму (1883–1897). Нагороджений австрійським урядом Орденом Залізної корони І ступеня (1893).
Помер у Львові внаслідок раку шлунку 1898. Похований у крипті собору Святого Юра. За життя вирізнявся інтелігентністю, скромністю і великою побожністю. Тому у заповіті просив не витрачати коштів на пишний похорон, вінки та квіти, а використати їх на благодійність. Свій маєток заповів розподілити між установами, які опікувалися вдовами, сиротами, василіянськими монастирями та робітничою бурсою.
Сембратович не став у свідомости галицьких українців постаттю такого масштабу, як його наступник Андрей Шептицький. За життя він зазнавав нападок і з боку москвофілів, і з боку народовців, а після смерти його політичні невдачі значною мірою затулили його церковні та організаційні здобутки. Проте саме за його митрополичого управління було зроблено чимало кроків до модернізації Церкви, послаблення русофільського впливу, розвитку духовної освіти, подолання кризи у середовищі галицького духовенства, впорядкування церковного життя та поступового перетворення Греко-Католицької Церкви на українську національну інституцію. Діяльність митрополита Сильвестра Сембратовича готувала ґрунт на якому згодом розпочне успішну реформаторську працю митрополит Андрей Шептицький.
І, мабуть, саме тому Сильвестр Сембратович заслуговує сьогодні не на просте повернення з історичного забуття, а на виважене та ґрунтовне переосмислення. Це була людина складної епохи, яка намагалася втримати Церкву між Римом і Віднем, польською політикою та українським національним рухом, традицією та модерністю. І хоча далеко не всі його задуми були успішними, частина започаткованих ним процесів виявилася значно тривалішою за його політичні невдачі.
Замість постскриптум. Через рік після смерти митрополита на замовлення Товариства взаємних убезпечень «Дністер» знаний художник Іван Труш на підставі фотографії виконав портрет Сильвестра Сембратовича. У 1952 році радянські функціонери внесли його до списку на знищення як «зайвий і політично шкідливий матеріал», який носить «відверто націоналістичний характер». Врятував портрет тодішній завідувач фондів музею Михайло Пигель, який був підпільним монахом-студитом.
