110 років тому:
20.10.1914 – у м. Судова Вишня на Львівщині народився Степан Чміль, єпископ УГКЦ, Патріарший архімандрит, ректор Української папської малої семінарії в Римі. Від 1925 навчався в Перемишльській гімназії. 1932 в групі з 10 юнаків вирушив до Італії для вступу в чернече Салезіянське згромадження св. Івана Боско, метою якого було виховання та душпастирська опіка над дітьми й молоддю і місіонерська діяльність. Духовну освіту отримав у Салезіянській малій семінарії в Івреа в Італії (1932-1936) та на курсі теології в Болленго. 1935 склав перші чернечі обіти. Після завершення війни, з огляду на неможливість повернення в Україну, що опинилася в комуністичній окупації, настоятелі Згромадження рекомендували прийняти свячення в латинському обряді та праці між італійцями, проте Степан Чміль наполіг на хіротонію у східному обряді. 14.10.1945 у Римі архиєпископ Іван Бучко рукоположив його на священника та доручив опікуватися українськими біженцями в Європі. Опікун салезіянських місіонерів у Матірному генеральному домі в Турині (1946-1948). У 1948 за призначенням владики Івана Бучка та Конгрегації Східних Церков відбув з душпастирською місією до українських емігрантів в Аргентині, де проявив себе як ревний та жертовний священник. У 1960 відкликаний до Риму; викладач та ректор (1961-1967; 1976-1978) Української малої семінарії св. Йосафата, в якій на той час навчалося близько 120 семінаристів. В період ректорства о. Степана семінарія отримала титул «папської». Викладач Українського католицького університету, духовний опікун низки українських громад та установ у Римі. З прибуттям до Риму Йосифа Сліпого став довіреною особою Патріарха. В грудні 1976 Патріарх Йосиф підніс о. Степана до гідности Патріаршого архімандрита з правом носити митру та жезл. Останні роки значно погіршилося здоров’я, обстеження виявили важку стадію гепатиту; в лікарні довелося видалити жовчний міхур. Помер у Римі в Італії 1978, після того як відслужив Божественну Літургію. Похований в крипті собору св. Софії в Римі. В той день, прямуючи до каплиці, віддав ключі від кімнати семінаристу зі словами: «Я вже більше їх не потребуватиму. Це буде моя остання Літургія». За спогадами о. Миколи Матвіївського, який будучи ще семінаристом прислуговував в часі Літургії, після Причастя о. Степан сів на «Горне сідалище» (сидіння призначене для єпископа), чого раніше не робив і що видалось дивним для семінариста. Хоронили усопшого як священника і вже перед закриттям домовини Патріарх Йосиф звелів одягти покійного в єпископський омофор. Згодом виявилося, що 2 квітня 1977 в монастирі оо. Студитів у містечку Кастель Гандольфо, біля Риму Патріарх Йосиф Сліпий таємно хіротонізував на єпископів о. Степана Чміля, о. Любомира Гузара та о. Івана Хому.
Свячення й справді відбувалися в умовах найвищої конспірації. З монастиря під різними приводами заздалегідь вислано більшість монахів та персоналу. Свячення здійснено без погодження з Папою і факт хіротонії тримався в глибокій таємниці навіть в українському церковному середовищі, а висвячені владики на загал поводили себе як звичайні священники та не сповняли єпископського уряду. Співсвятителями Патріарха Йосифа Сліпого були українські єпископи Іван Прашко та Ісидор Борецький. Про причини такого нетипового рішення у здавалось вільному світі, де ніби не було причин критись, пізніше дав вияснення владика Любомир: «Блаженнішому залежало на тому, аби факт запасових єпископів зберегти в тайні. Чому? Бо інакше КДБ могло дізнатися про цих нових єпископів і, при бажанні, нейтралізувати їх, цим самим обезголовити нашу Церкву, і ми би не могли поїхати, коли буде треба, до Радянського Союзу». Рішення Патріарха Йосифа згідно Артикулів Берестейської унії 1596 та Канонічного права Східних Католицьких Церков було правомочним, тому згодом, в квітні 1996 ці свячення публічно визнав Папа Іван Павло ІІ.
Ось як згодом згадував о. Іван Музичка про цю єпископську хіротонію: «Вкінці літа 1976 року отці Любомир Гузар, Іван Хома, Степан Чміль та я – найближчі співробітники Блаженнішого, – стали перед Блаженнішим. Він – як грім з ясного неба, без всякого попередження по вступній молитві – спокійним без пафосу голосом повідомив, що те, що хотів сказати, мало залишитись зобов’язуючою таємницею. Тим самим тоном голосу, – він дивився на нас, бо хотів спостерігати за нашою реакцією – він промовив: «Я хочу вас чотирьох висвятити на єпископів». Ми не вірили нашим вухам і на місці остовпіли! І далі: «Яка ваша думка?» Ніхто не сподівався такого до нас звернення, ніхто до такої думки не підготовлявся. Найпершою відповіддю була о. Любомира. Він спитав: «Чи Папі буде відомо про це, і як воно буде по закону». – «Ви не журіться, я все те беру на себе; це моя справа, а ви в нічому не відповідальні за це. Так поступив Митрополит Андрей, коли створив чотири екзархати-єпископства. Потім, а звідки я знаю, скільки я буду ще жити. Чекати я більше не можу, я все обдумав!» – «Але колись це треба буде виявити.» – «Побачимо, я про те подумаю. Я маю право, свячення будуть важні, і всю відповідальність беру на себе я».
Тоді Блаженніший сказав нам: «Я хочу знати про вашу згоду!» Найближче сидів о. Любомир і до нього звернувся Блаженніший. Відповідь о. Любомира була менш більш така: «Справа мене здивувала, це велика відповідальність, вона вимагає великих роздумів, молитви…». Блаженніший не дав йому закінчити: – Я обдумав, я молився. Я таке сам пережив, коли Митрополит сказав мені на таку саму мою відповідь, і це ще в гірших часах (грудень 1939 р.), ніж зараз, я казав йому, що я не міг брати такої відповідальності в такий важкий час». А Митрополит мені відповів: «Більшою відповідальністю є відмовитись, ніж дати згоду». І о. Любомир також своїм спокійним голосом відповів: «Як Блаженніший того бажає, як так треба, як я гідний того, то я погоджусь, як така Божа воля!» Блаженніший знову нетерпеливо відповів: «Я хочу вашої відповіді тепер» – він, ніби звертався цими словами до нас усіх. Його погляд затримався на отцю Чмілю, який дещо зніяковіло відповів: «Мені нелегко, я маю монаші обіти послуху і це ще в латинськім Чині, в якому я стільки служу. Я можу мати поважні клопоти з моїми Настоятелями!» – «Тут я від вас вимагаю те, що потрібно нашій Церкві». – «Вам, Блаженніший, відмовити я не можу». Це сподобалося Блаженнішому. Звернувся до о. І. Хоми: «Я не можу, я не маю здоров’я, то завеликий обов’язок для мене, єпископ має бути проповідником, а я не є проповідником, я не зможу». – «Будете проповідувати, святі горшків не ліплять, навчитесь!» – «Як так, ну то я …» – і не закінчив своєї думки, яку прийняв Блаженніший від нього, як згоду, бо знав його добре – з ним він щодня працював, бо був секретарем». За спогадами о. Івана Музички церемонія свячень була урочистою, сповнена таїнственністю та, як в часи переслідувань перших християн, «без співу хорів, мас народу та літургійного блиску». Після звершення хіротонії не було бенкету, тільки скромний сніданок приготований напередодні й запакований в термоси та різні коробки. За словами о. Івана все відбулося згідно «з духом Митрополита Андрея і його брата, Климента, які так любили чинити все скромно та строго для душі і тіла».
