100 років тому:
1.04.1925 – у с. Залуква на Івано-Франківщині народилася Стефанія Січко (з дому Петраш), учасниця національно-визвольної боротьби за незалежність України. У 1939 поступила в Станіславську (нині Івано-Франківськ) жіночу гімназію. Членкиня Юнацтва ОУН (весна 1941) та ОУН (14.10.1942), звенева, згодом підрайонова. З березня 1944 у підпіллі, працівниця Українського червоного хреста, опікувалася пораненими вояками УПА. Заарештована у лютому 1946, піддавалася катуванням, проте не зламалася і за відсутности доказів перед Великоднем вийшла на волю. У червні 1947 заарештована у Станіславі, засуджена на 10 років позбавлення волі та 3 роки поразки в правах. 1955 звільнена умовно-достроково (на поселення). 1956 вийшла заміж за політв’язня Петра Січка, в шлюбі народилося два сини та донька: Василь (1956), Володимир (1960), Оксана (1963). 1957 чоловіка звільнено і родина повернулася в Україну та невдовзі оселилася у м. Долина на Івано-Франківщині.
Однак подружжя «врагів народа» (за радянською класифікацією) на спокійне життя на батьківщині не мало жодних шансів. Ще на чужині, коли робили першу купіль первістку Василю засвітили свічку, поставили іконку Матері Божої та Кобзаря, прочитали молитву, сповили у батькову вишиванку й благословили на продовження незавершеної ними боротьби за визволення України. В патріотичному дусі виховали усіх своїх дітей. Оскільки батьки були репресованими і не крились з ворожим ставленням до окупаційного московсько-комуністичного режиму, то дітям був закритий шлях до отримання вищої освіти попри те, що всі троє добре вчилися. 1974 Василь закінчив середню школу і подав документи на вступ до Львівського державного університету на факультет журналістики. Вже в приймальній комісії поцікавилися чому він народився в Магадані, на що винахідливий юнак віджартував із чорним підтекстом, що мовляв «батьки їздили на ударні комуністичні будови». Три іспити здав на відмінно, однак до четвертого спецоргани змогли розібратися, що то були за «ударні будови» і на останньому іспиті приймальна комісія поставила незадовільно. Наступного року Василь таємно (родина впродовж усього комуністичного періоду була під наглядом спецслужб) поїхав вступати в Київський університет, де на іспитах отримав три п’ятірки та одну четвірку і був зарахований на навчання. Однак з другого курсу був відрахований за «неуспішність». Справжньою причиною виключення були спроби начальника Долинського КДБ завербувати батька, шантажуючи можливістю подальшого навчання сина і категорична відмова Петра Січка стати стукачем. Тож на іспиті з «російської» (московитської) мови, викладачка Парахіна, попри вичерпну відповідь на білет та 10 додаткових питань поставила незадовільно через те, що в приватних розмовах із студентами не спілкувався московитською мовою, а отже мав погану вимову. Після апеляції комісія поставила Василю четвірку, однак викладач Анатолій Погрібний та декан Прилюк не зарахували заліків із своїх предметів і, як наслідок, відрахування за академнеуспішність. Відтак Василь написав заяву про відмову від радянського громадянства та вимагав випустити його на еміграцію за кордон, наслідком чого влада спробувала застрашити юнака ізоляцією у психіатричній лікарні. У 1978 Василь з батьком стали членами Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і тепер уже професійними правозахисниками. Від їхнього імени пішли відкриті листи в усі органи найвищої влади радянської імперії та за кордон з протестами проти порушення прав і свобод громадян в СРСР. 10 червня 1979 у Львові на Личаківському цвинтарі вони відкрито виступили на громадянській панахиді на могилі Володимира Івасюка, звинувативши КДБ у вбивстві композитора та закликали підтримувати діяльність УГГ. Згодом Петро Січко згадував про ці часи: «Ми свято вірили в перемогу, в правду, і тому не страшна була нам ця система. Ця боротьба надихала нас. Ми йшли цим шляхом і знали, що з цього шляху не маємо права зійти. Я дуже радів у душі, коли побачив у синові борця, який продовжить боротьбу, яку ми з мамою та наші друзі не довели до кінця».
Батька й сина заарештували у липні 1979 та засудили на 3 роки ув’язнення. На слідстві та згодом на суді, не змовляючись, вони нічого не відповідали та відмовились підписувати будь-які документи, а потім писати касаційні заяви. В українську історію увійшов діалог між батьком і сином під час судового процесу. Коли їх всадовили на лаву підсудних батько запитує: «Сидимо, сину?», на що той відповів: «Сидимо, тату». На суді вони принципово не вставали і коли пролунало: «Встать! Суд ідьот!» конвоїри вхопили їх попід руки щоби хоч так відірвати від лави. Тоді батько знову питає: «Висимо, сину?», а у відповідь: «Висимо, тату».
Тепер системний психологічний терор радянських репресивних органів зосередився на Стефанії, меншому синові та доньці. Сина Володимира також схиляли стати стукачем, а після відмови виключили з 3-го курсу механіко-математичного факультету Київського державного університету. За прикладом старшого брата він писав звернення до студентів світу, протести, відмовився від радянського громадянства тож згодом його також ув’язнили на три роки (1980). Доньці Оксані таки вдалося закінчити навчання в медучилищі та медінституті, тільки для цього довелося з України виїхати в Ригу (Латвія). Життя Стефанії Січко стало винятково важким. Коли йшла містом (а Долина невелике містечко, де багато мешканців знайомі між собою), то знайомі, побачивши її, переходили на інший бік вулиці, бо за нею повсюдно та не криючись йшли спостерігачі від спецслужб. Проте знаходилися й відважні люди, які підтримували дружину репресованих. Тепер уже як дружина і матір засуджених Стефанія зверталася з протестами до влади та за кордон, в Асамблею ООН, до громадськості та жінок-матерів світу про позбавлення її побачень з чоловіком і синами, відмові приймати для них передачі, можливості листування з ними та заявила, що вважає себе неоголошеним членом УГГ. У січні 1982 разом із Йосифом Терелею та о. Григорієм Будзінським стала співзасновницею Ініціативної групи на захист Українських Церков. Наприкінці 1980-х, коли радянська система почала розвалюватися, активна учасниця несанкціонованих владою масових панахид, мітингів, походів. Одного разу стався анекдотичний але характерний для режиму випадок. У червні 1989 перший секретар райкому КПУ Р. Кондратюк за власним недоумством сказав, що батьки Василя Січка у 1949 вбили Ярослава Галана. На велелюдному мітингу Стефанія привселюдно висміяла це і повідомила, що вже у 1947-му вони були вислані на Сибір. Проте Долинський суд оштрафував її на 300 рублів (велика як на ті часи сума) за «наклеп» на чесного комуніста. Пізніше, згадуючи про свою дружину Петро Січко сказав: «Я молюся на свою дружину. Це була людина надзвичайно сильної волі, сильної віри, сильного переконання. Уявіть собі її становище: цілий час попід хату лазили ті наглядачі, намагалися увірватися в хату… Розказувала мені, що завжди мала дві сокири: одну сокиру тримала у себе на ліжку під подушкою, а другу сокиру в сінях коло дверей. І нараз, як вони ломилися, били кулаками в вікна, кричали, щоб вона відчинила, вона казала: “Я вам не відчиню. Я знаю, що ви можете вламатись – все одно я вам так не здамся, комусь перший удар сокирою попадеться в голову. У мене є сокира в руках, я нічого не винна, але занадто буду оборонятися!”».
Померла у Львові на рак дванадцятипалої кишки 1996. Похована на Личаківському цвинтарі. Про відхід до вічности людей такого гарту свого часу символічно написав до неї один із кореспондентів:
Не жаль мене, не жаль, о ні!
Жаль України, що в мені,
Яка умре тепер зі мною,
Бо друга буде не такою.
