80 років тому:
10.02.1946 – у Радянському Союзі відбулися перші повоєнні «вибори» до Верховної Ради СРСР. Якщо на велетенській території імперії ця процедура була лише дрібничковою формальністю, яка швидше нагадувала комуно-релігійно-ідеологічний ритуал ніж народне волевиявлення, то на невеликій частині новоокупованих західноукраїнських земель вона раптом перетворилася на правдивий «менінгіт» для влади, несподіваний надпотужний виклик для усієї репресивної системи.
Для комуністичної влади ці вибори на території Західної України направду мали велике значення з огляду на комплекс завдань, які Кремль намагався з їх допомогою вирішити. Найперше вони мали продемонструвати перед світом, що населення цих земель «добровільно» та швидко інтегрувалось до складу СРСР і таким чином «юридично» легітимізувати анексію Західної України, на яку, до речі, продовжував претендувати еміграційний уряд передвоєнної Речі Посполитої в Лондоні. Відтак для самого населення цих земель показати, що подальший опір є марним, бо «влада вже встановлена», а брутальними терористично-насильницькими діями радянізувати, тобто застрашити та зламати волю волелюбивого народу до боротьби й перетворити його на безликого «совєтського чєловєка».
Завдання, що постало перед окупаційною владою справді було з розряду надважких. В переважній більшости населення було ще не деморалізованим і люто ненавиділо окупанта, а в лісах діяла потужна, орієнтовно більш як 100-тисячна, народна повстанська армія (не враховуючи збройне підпілля). Тому підготовка до виборів розпочалася з проведенням на території семи західноукраїнських областей (майже 100 тисяч кв. км) масштабної та тривалої (10.01–1.04.1946) військово-чекістської операції, знаної як «Велика блокада». До операції було залучено понад 580 тисяч військовослужбовців РСЧА, ВВ і ПВ, які встановили режим безоглядного контролю за населеними пунктами й шляхами сполучення, а також жорстокого терору над цивільним населенням.
Влада очікувала не лише пасивного бойкоту виборів з боку мирного населення, але й активного збройного опору з боку відділів УПА та боївок ОУН, тому завчасно планувала та реалізувала превентивні заходи. Одним з ефективних, на думку влади, способів протидії українському руху опору було розквартирування в більшости населених пунктів військових гарнізонів чисельністю від декількох десятків до двох-трьох сотень військовослужбовців. Проте непевність таки не покидала відповідальних апаратників і в одній з інструкцій з охорони виборчих дільниць зокрема наказувалося: «Жодна перевага сил противника і жодні втрати не дають право начальнику гарнізону припинити бій і відступити (…). Закінчилися патрони – бий багнетом і прикладом (…)».
10 лютого 1946 о 6 годині ранку розпочався сам фарс «вільного волевиявлення». Як і очікувалося народ не мав бажання брати участи в цій комедії тож зранку військовослужбовці вламувалися в хати та примусово тягнули виборців до виборчих дільниць. Оскільки це була неділя, то озброєні вояки також вривалися до церков, зупиняли Літургію, а вірних мов худобину заганяли проголосувати за «світле майбутнє». Але такий «лагідний» спосіб заохочення не мав бажаного ефекту й оскільки явка на дільниці була мізерною, то вдень червоні освободітєлі почали бити людей, палити їхні господарства, а в окремих випадках навіть розстрілювали непокірних. Ось як згадував про ці події мешканець с. Брониця Дрогобицької (нині Львівської) области Микола Гук: «У нашому селі жодна людина не йшла голосувати. Тоді до села приїхали червонопогонники – війська МВС і почали чинити безчинства та насилля: запалили дві стодоли, людей силою заганяли до сільради на виборчу дільницю, при цьому жорстоко били. Якщо людина відмовлялася голосувати, то її або кидали до підвалу з водою, або дверями затискали пальці однієї руки, а в іншу давали ручку і бюлетень, змушуючи проголосувати». Ще один очевидець цих подій дав подібне свідчення: «Коли ніхто із зловлених під час облави людей не хотів брати виборчого бюлетеня до рук, большевики силою вкладали бюлетень між пальці, кілька бандитів тримали витягнену руку виборця над урною, один з них ударяв патиком по пальцях, і бюлетень звичайно випадав над урну. Один з бандитів кидав бюлетень до отвору урни і казав: “Ну іді сволочь, проголосовал”».
Відділи УПА та боївки ОУН в міру можливостей збройними нападами на гарнізони та дільниці намагалися зірвати проведення виборів, проте сили були нерівними й бойові акції не могли вплинути на процедуру «волевиявлення». Зрештою це було й непотрібним, бо на завершення фарсу, попри велетенську неявку виборців загалом (за даними підпілля понад 50 % не прийшли до дільниць) та цілих сіл, яким вдалося бойкотувати вибори, нагору прозвітовано про максимальну явку та понад 99 % голосів «за» (sіс! – хто би мав сумнів). Та все ж бажаного стратегічного результату – зламати дух вільних людей та перетворити їх на радянський народ – окупантам досягнути так і не вдалося. Ці псевдовибори стали ідеологічною катастрофою для режиму і до завершення свого панування на цих землях наприкінці 1980-х років він повсякчас відчував себе «на ворожій території».
