190 років тому:
22.02.1836 (за іншими даними 24.02) – у с. Белелуя на Івано-Франківщині в родині дяка народився Порфирій Бажанський – священник УГКЦ, композитор, музикознавець, фольклорист, письменник, фундатор професійного галицького музичного мистецтва.
1865 закінчив Львівську духовну семінарію. Ще змалку батько привив синові любов до співу; в подальшому знання в царині музики здобував приватно у С. Воробкевича, М. Гуневича, М. Вербицького, І. Лаврівського. У 1863-1871 працював учителем музики у Львові, відтак душпастирював у селах Сороки (нині Сороки Львівські) та Жаб’є (нині Верховина на Франківщині). Перші музичні композиції та розвідки на музичні теми почав писати ще в семінарії. Автор мелодрам на історичні та сімейно-побутові теми, оперет з життя селян за власним лібрето, низки опер. Опера «Олеся» стала другою українською оперою після «Запорожця за Дунаєм». О. Порфирій – один з найвідоміших галицьких фольклористів свого часу. Видав понад 4 тисячі 100 українських народних мелодій, записаних особисто та іншими збирачами фольклору: «Русько-народні галицькі мелодії» (10 випусків). Він один з перших українських критиків і музикознавців, автор численних праць, в яких обстоював використання українськими композиторами народної музики, автор підручника для навчання співу та теорії музики. Опріч того був винахідником вулика власної конструкції, запровадив новий метод роювання бджіл, автор низки публікацій в галузі бджільництва. В душпастирській діяльности запровадив у храмі всенародний спів, ініціював будівництво трьох нових дерев’яних церков та трьох українських шкіл. Помер у Львові 1920. Похований на Личаківському цвинтарі.
З листа о. Порфирія Бажаньского.
Збірник народних мельодій ще не скінчений; обєм єго значно ще зросте. (…) Але вже і сегоднїшне число 1350 мельодій єсть так поважне, що Русин супроти других славяньских племен лишь гордитися може. (…) ось примір. Село Сороки, лише миля на всхід від Львова, дало оригинальних мельодій звишь сотку, а ще всї не вичерпані. Наколи-б так кожде галицке село руске і місточко дало пересїчно лише по 50 мельодій, — сама невеличка Галичина в славяньскім морю повеличась-би якими 15.000 мельодіями. (…) Котрий же другій нарід пійшов-би з нами навзаводи?
Наші народні мельодії — се рїчь для нас вельми поважна і цїнна. Щоби їх дїйстно належно оцїнити, і їх відрубного духа та характер пізнати і той їх характер точно задержати, — треба такожь пізнати і оцїнити народні мельодії всїх других славяньских племен. Тому перестудіював я народні піснї — за Дунаєм: Болгаріи, Чорногори, Сербів, Банату, Альбаніи, Македоніи, Босніи, Герцеговини, Дальматіи, приморя, Истріи, Країни, Стиріи, Кроатіи, Славоніи, — з сего боку Дунаю: Словаків, Мораван, Чехів, Лужичан (в Прусах), Познаньщини, Мазовша краківскі, Буковини, Білоруси (в Россіи), України і великорускі (ажь по Волгу). (…) студіював я такожь народні мельодіи Мадярів (котрих вся музика, як се кождому вже відомо, в трех частях наша, а в четвертій части їх питома гонведска, а славяньскі черти мадярскої музики находяться найбільше у галицкого Русина, а значні їх слїди суть в Славоніи, Босніи, у Словаків і ще других). Дальше студіював я мельодіи Румунів, Турків і Татар. (…)
При критичнім розборї висше наведених пісень знайшов я, н. пр., одну пісню і мельодію з Жабя (з-під нашої Чорногори), що словом і мельодією рівняєсь пісни з-під Кієва. Богато других галицких мельодій найшов я в Полтавщинї, Уманьщинї і ще в других. Новійша наша исторія розказує нам подрібно, як се сталося, але далеко цїкавійша рїчь, що здибаю нашу коломийку ажь в Дальматіи. (…) Иншу коломийку подибую в Сербіи, Славоніи, Герцеговинї, Босніи. У Словаків подибав я коломийку точнїсенько таку, яка граєся, співає і танцює в Белелуї коло Снятина над Прутом. (…) В Познаньщинї знаходжу народний танець „козака“ з видатним козачковим ритмом. В Варшавщинї здибаю народну щедрівку. У Лужичан здибаю наші малорускі піснї (…). В Моравіи єсть наша : „По-під гаєм Феся телятка пасала“ і „Пійшла сирітка неньки шукати“. В Сербіи здибаю нашу : „А я люблю Петруся“, з відмінними словами, але з тою самою мельодією. Серби мають наше стародавне, звичайне, дяківске : „Многая лїта“, (в Великороссіи єго нема), і т. д.
(…) На однаковий дух ще колись одного загального неподїленого народу славяньского указують всї коляди, щедрівки, гаївки, веснянки, русальні, купальні, і всї мельодіи збудовані цїлком (опісля бодай частями) на индійско-грецких тонаціях. В сих кожде славяньске племя, одно більше, друге менше, тхне майже однаким духом глухої старини.
