140 років тому:
29(17).01.1884 – помер Павло Чубинський, етнограф, фольклорист, економіст, статист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України. Закінчив Другу Київську гімназію, поступив юридичний факультет Петербурзького університету. Активний член української громади Петербургу, познайомився з Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, братами Лазаревськими, друкувався в журналі «Основа». За участь в протестах проти розправи з учасниками варшавської маніфестації відрахований з університету, проте у 1861 зумів завершити навчання й захистити дисертацію, присвячену дослідженню народно-правових звичаїв в Україні, кандидат юридичних наук.
Співзасновник (1862) та активний член київської «Старої громади», вчитель недільних шкіл для народу, дописувач часопису «Основа». Як юрист допомагав селянам, які щойно звільнилися з кріпацтва у вирішенні майнових справ. 1862 написав вірш «Ще не вмерла Україна», який став національним, а нині Державним Гімном України. Окупаційна влада розпочала слідство проти Громади і в жовтні цього ж року Чубинського без суду заслано в Архангельську губернію. За сім років заслання здійснив чималий обсяг статистичних та етнографічних досліджень півночі Московії. У 1869 отримав дозвіл оселитися в Петербурзі під поліцейський нагляд, а невдовзі, як член Російського географічного товариства очолив експедицію для етнографічних та статистичних досліджень Південно-Західного краю (Україна, Білорусь, Молдова), де автохтонно проживали українці. За результатами експедиції опубліковано 7 томів (9 книг) «Праць етнографічно-статистичної експедиції» (1872-1879), а сам Чубинський нагороджений золотою медаллю Російського географічного товариства (1873), золотою медаллю Географічного конгресу в Парижі (1875) та відзначений престижною науковою нагородою імперії – Уваровською премією Петербурзької АН (1879). Публікація «Праць» завдала нищівного удару по українофобським теоріям несамостійності та другосортності української мови й культури, і засвідчила живучість та велетенський цивілізаційний рівень української нації.
1872 одружився з Катериною Порозовою, в шлюбі народилися діти Олександра (оперна співачка), Михайло (професор-криміналіст), Федір (ветеринар), Павло (інженер). У 1873 домігся від уряду створення в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Член редколегії проукраїнської газети «Киевский телеграф». Співорганізатор ІІІ Археологічного з’їзду в Києві (1874), який став черговим публічним виявом величі української культури та засвідчив, що в Україні формується нова поважна сила української інтелігенції. Звісно такі процеси на здавалось уже «перетравленій» московською імперською машиною Україні та зокрема активна діяльність Чубинського в царині української історії та культури не могла не стурбувати місцевих московських наглядачів і він змушений був знову оселитися в Петербурзі (1877-1879). Як реакція на ці процеси інтелектуального піднесення українська московитський шовініст І. Аскаков заявив: «Край этот русский, русский! В нем нет разных национальностей и вер» (газета «День»). В північній столиці в 1879 був паралізований і вже до кінця життя прикутий до ліжка. Навіть в такому стані московські урядники боялися випускати його в Україну, проте після тривалих клопотань таки вдалося оселитися в Борисполі. Хвороба мозку прогресувала і невдовзі перестав пізнавати людей. Згідно оцінки визначного українського діяча Федора Вовка того, що зробив Чубинський вистачило би на декількох професійних вчених. В період радянської окупації його праці перебували під негласною забороною, правда дослідники користувалися ними з тим, що не подавали бібліографічного посилання. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі, могила не збереглась. Народився на хуторі Чубинський, нині у складі м. Бориспіль Київської области у незаможній шляхетській сім’ї 1839.
