160 років тому:
30(18).03.1865 – у м. Пряшів, нині Словаччина помер Олександр Духнович, греко-католицький священник із Закарпаття, письменник, педагог, культурний діяч. Навчався в школі м. Ужгород (1813-1821), де викладання велося угорською та латинською мовами, в гімназії у Кошицях (1821-1823) та Ужгородській семінарії (1823-1827). 1827 рукоположений на священника; целібат (неодружений). Архіваріус єпархіальної канцелярії у Пряшеві (нині Словаччина). Через нужденне матеріальне становище у 1830 перебрався до Ужгорода; домашній вчитель сина піджупана Ужгородської жупи. Через два роки повернувся на службу в канцелярію, а вже 1833 парох у с. Хмелева (тоді Комлоша), відтак у 1834 парох у с. Буловежа. Від 1838 нотаріус Ужгородської консисторії Мукачівської єпархії, де отримав доступ до багатої бібліотеки. У 1843 призначений каноніком Пряшівського собору в якому душпастирював до кінця життя.
В українську історію увійшов як національно-культурний будитель закарпатських русинів-українців. Володів грецькою, латинською, німецькою, старослов’янською, угорською, польською, словацькою, чеською та московитською мовами. Працював у галузях мовознавства, літературознавства, педагогіки, історії, філософії. Усе своє життя всіма способами протидіяв мадяризації закарпатських русинів та невтомно трудився задля просвітництва й національно-культурного розвитку рідного народу. Однак великою проблемою тогочасних культурних діячів Закарпаття, Буковини чи Галичини було те, що свої праці вони писали так званим «язичієм». Згодом (та й у теперішні часи) це дало підставу московитам і окремим не надто освіченим словоблудам відмовляти їм у приналежности до української нації. «Язичіє» – це штучна мішанина церковнослов’янської, народної (української) та невеликою мірою московитської мов. Його поширення мало низку історичних та політичних причин до найвагоміших із яких можна віднести:
– тривалий період бездержавности українців і як наслідок відсутність на початок ХІХ століття усталеної української літературної мови;
– церковні богослужби, а також освіта та літературна на той час функціонували ще на основі церковнослов’янської мови і відповідно на її базі сформувалося «язичіє»;
– інтелігенція вважала церковнослов’янську (і відтак відповідно «язичіє») «високою» та престижною мовою у порівнянні з розмовною народною мовою («мужицькою», «простою», «некультурною»);
– навчання більшости представників української інтелігенції відбувалося в німецьких, польських, румунських чи мадярських школах і гімназіях, де викладачі прищеплювали учням зневажливе ставлення до мови автохтонного народу.
По суті «язичіє» було мовним покручем, штучно створеним суржиком на якому місцеве населення в побуті ніколи не говорило. Натомість українська інтелігенція, гарячково шукаючи шляхів та дієвих методів протидії мадяризації (на Закарпатті), полонізації (в Галичині) чи румунізації (на Буковині), через цей мовний покруч, через плутанину в термінах «Русь» і «Россія» (яка ніколи не була Руссю), а найбільше через незнання правдивої Московії частково потрапляла в табір москвофілів.
Духнович розпочав літературну діяльність у 1829. Писав угорською, латиною та іншими мовами, «язичієм» але також і живою народною (українською) мовою. Ось як, наприклад, звучить вірш «Тоска на гробі милой»:
Подувай, вітрику,
Подувай легенько,
Най моя миленька
Спочине тихенько.
Двигнися печально
В глубокой жалобі,
Не дерзай віяти
На єй чорном гробі.
Не був він і проповідником якоїсь окремої русинської нації на теренах Закарпаття, але поняття «русин» поширював на всі українські землі. У своїх статтях та поезіях русинів Закарпаття він вважав «єдним тілом» із русинами Галичини та Поділля (Наддніпрянщини). У вірші «Голос радості» зокрема написав:
Бо свої то за горами – не чужі:
Русь, єдина, мисль одна у всіх в душі;
То і Пастир, що для всіх там єсть отцем,
Помнит, що ми также братя-Русь жієм!
Впродовж усього життя підтримував приятельські зв’язки з Галичиною та був прихильником об’єднання «русинів угорських з галицькими». В листах називав галичан «братами» і «приятелями», у великому числі свої твори друкував в Галичині, налагодив контакти з Головною Руською Радою у Львові (1848-1849), свої рукописи заповів на зберігання саме галичанам (завдяки чому дійшли до наших днів), до останніх днів товаришував з Яковом Головацьким.
Велика заслуга Духновича в організації та теоретичному обґрунтуванні народного шкільництва. В педагогіці відстоював принцип побудови освітнього процесу на базі народности. Першим на Закарпатті запровадив термін «народна педагогіка». Завданням освіти має бути не тільки надання дітям знань, але й формування в них почуття патріотизму до свого народу та вихованости. Як інструменти повноцінного розвитку дитини вважав – трудове виховання (навчити якогось ремесла для подальшого дорослого життя), фізичне виховання (для розвитку організму), уроки співу, малярства, різьбярства, вишивання (для естетичного виховання). Велику роль у виховному процесі відводив міцній християнській сім’ї, яка повинна займатися виховання дитини вже від першого року життя. Заохочував вчителів розвивати самостійне мислення у дітей, радив використовувати ігрові форми навчання та інтелектуально не перевантажувати учнів, рішуче засуджував тілесні покарання, оскільки вони принижують гідність учнів як людини. Високі професійні та моральні вимоги ставив перед педагогами. Шкільне навчання мало провадитися тільки рідною мовою, а кінцевою метою навчання – збереження та розвиток нації.
Брав безпосередню участь в організації шкіл (заснував 71 школу) та створенні фондів для допомоги дітям з бідних родин. Для забезпечення незаможних учнів житлом та харчуванням 1862 створив товариство Івана Хрестителя. Автор низки підручників для шкіл, «Історії Пряшівської єпархії» (1846; латинською мовою) та «Истинной истории карпатороссов или Угорских русинов» (1853; московитською мовою), писав та видавав драматичні твори, поезію, календарі, альманахи, популярні книжки, редагував періодичні видання. У 1847-1848 впродовж шести місяців був делегатом крайового сейму, на якому обстоював рівноправність усіх народів імперії. У 1848 в газеті «Зоря Галицька» опублікував статтю «Состояніє русинів в Угорщині», в якій обґрунтовував, що закарпатські та галицькі русини є одним народом, з однією історією. Один із авторів петиції «Висланства Русинів Угорських» та член делегації до австрійського уряду у Відні з вимогою об’єднання Східної Галичини і Закарпаття в одну адміністративну одиницю та забезпечення їх національно-культурної автономії. Після завершення революції перебував під наглядом поліції, проте не припиняв культурно-просвітницької діяльности. У 1850 заснував «Литературноє заведение Пряшевское». Наприкінці життя в Духновича почала розвиватися водянка, сім місяців не вставав з ліжка. Похований у Пряшеві. Народився у с. Тополя, нині в Словаччині в сім’ї священника Василя Духновича 1803.
