120 років тому:
30.01.1905 – у містечку Старі Санджари на Полтавщині народилася Оксана Мешко, правозахисниця, одна із знакових діячів національно-визвольного руху другої половини 20-го століття, співзасновниця Української Гельсинської групи. Походила з давнього козацького роду, який уникнув закріпачення. У грудні 1920 в Харкові комуністи розстріляли батька Якова Мешко, якого навесні в числі інших селян заарештували як заручника за невиконання волостю продовольчого податку. Незабаром місцевий червоний колаборант вбив 17-річного брата Євгена Мешко, активного члена «Просвіти». Майно та хату батьків більшовики конфіскували, а Оксана, сестри Віра і Катерина, брат Іван і їхня матір розійшлися світами. У 1927 поступила на хемічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську (нині м. Дніпро), декілька разів відрахована за «соцпоходження», проте таки зуміла завершити навчання (1931); в комсомол так і не поступила. Під час навчання вийшла заміж за викладача інституту Федора Сергієнка, в шлюбі народилися сини Євген (загинув у 1941 під час бомбардувань) та Олександр.
У 1935 вдруге заарештовано чоловіка; перший арешт у 1925 за членство в Українській комуністичній партії (боротьбистів). Оксана зверталася в різні установи про неправомірність арешту, навіть до генерального прокурора УРСР, після чого через 9 місяців чоловіка випустили. За деякими даними його змусили погодитися на співпрацю з НКВС, проте не бажаючи ставати стукачем, він виїхав на Урал. Оксана працювала в Науково-дослідному інституті зернового господарства. В той період більшовики розстріляли двоюрідного брата Євгена Мешка, двох дядьків Олександра Янка та Дмитра Янка заарештували й подальша їхня доля невідома. У 1937 Оксану як родичку «ворогів народу» звільнено з праці й вона з дітьми переїхала до чоловіка в Тамбов. Лише в травні 1944 з сином повернулася в Україну до матері, що мешкала в Дніпрі, згодом переїхала до Києва. Через рік до них долучився поранений на фронті чоловік (помер 1956). У 1946 в Києві прихистила рідну сестру Віру Худенко, що приїхала з Волині. Син Віри Василь Худенко, учасник підпілля ОУН та чоловік Михайло Худенко, священник УАПЦ, який допомагав УПА на Волині, були заарештовані. За доносом сусідів Віру Худенко заарештовано (осінь 1946), а коли Оксана домагалася її звільнення, то сама була ув’язнена (19.02.1947). Сестрам інкримінували «намір вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова». Слідчий вимагав «добровільного» признання в абсурдному звинуваченні. Згодом в книзі спогадів «Між смертю та життям» про методи примусу Оксана Мешко напише: «Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30-40 хвилин після «отбою», кінчалися за годину, часом менше, перед «підйомом» … Вдень пильнував «вовчок», щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За «клювання носом» саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і «тюфляка», пайок – 300 грамів хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла…». Під час одного з допитів кинулася на слідчого з наміром розірвати йому рота, проте охорона перешкодила. Разом із сестрою засуджена на 10 років виправно-трудових таборів. Ув’язнення відбувала в таборах Ухти (Комі АРСР), працюючи в каменоломнях сильно надірвалася, 1954 комісована, проте ще два роки змушена була перебути на засланні.
В червні 1956 повернулася до Києва до сина Олеся. Разом із сином активно включилися в рух шістдесятників, організовували несанкціоновані літературні вечори, поширювали самвидав. 1972 заарештовано сина Олеся та засуджено на 7 років ув’язнення у виправному таборі в Пермській области та 3 роки заслання, а через рік – ще на 3 річне ув’язнення у Володимирській в’язниці. Оксана Мешко писала протести на ув’язнення сина, допомагала родинам інших політв’язнів. На її помешканні КДБ регулярно здійснювало обшуки. Восени 1976 підтримала пропозицію Миколи Руденка та стала співзасновницею Української Гельсінської групи. Оскільки була найстаршою серед учасників Групи, то її люб’язно стали називати «паніматкою» або «козацькою матір’ю». Після арештів у лютому 1977 голови та первинного складу Групи стала фактичним керівником УГГ. Ось як пізніше про той період написала в спогадах: «Я одна зосталась, як на белебені, як більмо в оці КГБ, тож зазнавала страшного тиску від органів. Постійні труси, ловили мене на вулиці, примусово саджали мене в машину, везли до КГБ, знімали з мене допити і намовляли облишити цю справу, попереджали, що скінчиться це погано». Проте це не зупиняло мужню жінку і вона й далі займалася правозахисною діяльністю. Про неї Василь Скрипка влучно висловився: «Якби п’ять таких бабусь на Україні, то все КГБ мало б інфаркт».
У червні 1980 на два з половиною місяці закрили на примусове «обстеження» у Київській психіатричній лікарні. 14 жовтня 1980 знову заарештована, повторно скерована на «судово-медичну експертизу» та в січні 1981, у віці 76 років, засуджена на 6 місяців ув’язнення та 5 років заслання. Етапована (впродовж 108 діб) до якутського селища Аян на березі Охотського моря у Хабарівському краї. Наприкінці 1985 повернулася із заслання. Внаслідок послаблення та близького краху репресивного режиму в лютому 1988 на запрошення української діаспори випущена до Австралії на лікування. Виступила в парламенті Австралії, взяла участь в роботі Світового конгресу вільних українців (США) і несподівано для КДБ повернулася до СРСР. Ініціатор та один із керівників Української Гельсінської спілки, створеної на основі УГГ (7.07.1988), член її Координаційної ради. Ініціатор створення правозахисної організації – Український комітет «Гельсінкі-90», учасниця студентського голодування (жовтень 1990), численних протикомуністичних мітингів. Померла у Києві 1991. Похована на Байковому кладовищі, ділянка № 13. Посмертно нагороджена Орденом «За мужність» І ступеня (8.11.2006).
