160 років тому:
[П/П] 14(2).02.1866 – у с. Есмань (у 1957–2016 – Червоне) на Сумщині народився Микола Василенко – історик, правознавець, громадський і політичний діяч. У шлюбі з істориком Наталією Полонською-Василенко.
Закінчив Глухівську прогімназію, Полтавську гімназію та історико-філологічний факультет Дерптського університету (1885–1890), де здобув ступінь кандидата російської історії (1890). Повернувшись до Києва, поглиблював фахові знання, слухаючи лекції Володимира Антоновича, Володимира Іконникова, Олександра Лазаревського та інших провідних істориків. Член Історичного товариства Нестора-літописця (від початку 1890-х; з 1919 – його голова), працівник Архіву давніх актів. У цей період розпочав публікувати власні ґрунтовні дослідження; співредактор часопису «Кіевская старина». Викладач історії та московитської мови в київських гімназіях і Кадетському корпусі (1893-1903). Працівник Київського губернського статистичного комітету (1903–1905). Член Київської старої громади та інших українських громадських і культурних товариств, активний учасник національного державницького руху. Редактор газети «Кіевскіе отклики» (1905–1907). За нелегальний збір коштів на допомогу робітникам Києва й Санкт-Петербурга, підтримку повстання саперів у Києві (1905) та публікацію «антидержавних» статей у 1907 засуджений на 1 рік позбавлення волі; ув’язнення відбував у тюрмі «Хрести» в Санкт-Петербурзі. У в’язниці вивчав право, а після звільнення екстерном здав іспити за програмою юридичного факультету Новоросійського університету в Одесі (нині – Одеський національний університет).
Один із діяльних співробітників Українського наукового товариства (1908), редактор його «Записок». Обраний приват-доцентом Київського університету (1909), магістр права (1910). Однак через «політичну неблагонадійність» (український сепаратизм) влада заборонила викладати у вищих навчальних закладах. Дійсний член Наукового товариства імени Шевченка у Львові (1911). Член Товариства українських поступовців (засновано 1908); у 1910 вступив до московитської партії кадетів (Конституційно-демократична партія), яка визнавала національно-культурну автономію України, але заперечувала її державну самостійність.
Куратор Київської шкільної округи (від 24.03.1917), товариш (заступник) міністра освіти Міністерства народної освіти Тимчасового уряду (від 19.08.1917). На цій посаді намагався захищати інтереси вищої школи в Україні. Заступник голови Української Центральної Ради (за ініціативи Михайла Грушевського). Після більшовицького путчу в Петрограді (.10.1917) повернувся до Києва. Викладач історії України Київського університету, професор Українського народного університету. Член колегії Генерального суду УНР (.01.1918). У період Української Держави обіймав посади виконувача обов’язків отамана (голови) Ради міністрів (30.04–10.05.1918), міністра народної освіти і мистецтва (3.05-25.10.1918), а також за сумісництвом виконувача обов’язків міністра закордонних справ (3-20.05.1918). Президент Державного сенату Української Держави (8.07.1918–14.12.1918). Оцінки його діяльности на посаді міністра в історіографії є неоднозначними: в літературі зазначається, що здійснював політику українізації навчальних закладів, хоча Софія Русова вважала його «русофілом», який навпаки гальмував українізацію освіти. Як міністр брав діяльну участь у відкритті українських державних університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, українських загальноосвітніх шкіл, був одним із ініціаторів заснування Української академії наук (27.11.1918) та Національної бібліотеки.
Після падіння Української Держави викладач вищих навчальних закладів Києва, у липні 1920 обраний академіком Всеукраїнської академії наук, а в липні 1921 – її президентом, проте на вимогу більшовицького уряду не затверджений на цій посаді. 3 жовтня 1921 Загальні збори академіків таємним голосуванням повторно обрали його Президентом ВУАН, проте на вимогу Наркома освіти Григорія Гринька (27.02.1922) був усунений з посади (згодом покруча Гринька, що народився на Слобожанщині, московські більшовики розстріляли у 1938-му як використаний біологічний матеріал). Вчений залишався головою Соціально-економічного відділу АН (1920-1929), який зокрема досліджував історію західно-руського та українського права. В межах відділу започаткував нову галузь правничих наук – історію української держави і права. Очолював Товариство правознавців УСРР, редагував «Записки Соціально-економічного відділу УАН». Заарештований (.09.1923) і засуджений (.10.1924) у сфабрикованій справі білогвардійського (sіс! хіба найбезглуздіше поєднання – націоналіст білогвардієць) «Київського Центру Дій» до 10 років ув’язнення. Це був перший процес в Україні проти науковців у якому засуджено 18 вчених, з них 4 до розстрілу. Це був час, коли більшовицька влада ще не спромоглася цілковито опанувати ситуацію в недавно окупованій Україні і воля народу ще була не повністю паралізована тотальними та безглуздими репресіями. То ж під тиском наукової громадськости Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило помилувати вченого. Від 1929 усунутий від керівної роботи в Академії наук, працював як позаштатний академік. Внаслідок пережитого важко захворів, не міг ходити, майже втратив голос і зір. Помер у Києві 1935. Похований на Лук’янівському кладовищі.
