130 років тому:
28.02.1895 – у с. Воля Якубова на Львівщині народився Михайло Матчак, військовий і політичний діяч, публіцист, книговидавець. З відзнакою закінчив гімназію у Дрогобичі (1914). З початком Першої світової війни доброволець Легіону Українських січових стрільців, підхорунжий (1914), командир чети сотні Д. Вітовського, згодом хорунжий. Учасник боїв на Маківці, за Галич, над р. Стрипою, відзначився як найкращий провідник стеж у Карпатах. Член управи «Пресового фонду УСС». В часі боїв на Лисоні потрапив у московський полон (09.1019), утримувався в таборі під Царицином (нині Волгоград) разом із Євгеном Коновальцем, Андрієм Мельником та іншими стрільцями, що невдовзі стали активними учасниками української революції. На початку 1918 повернувся до Києва, один із організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, член Старшинської ради (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Дашкевич, Р. Сушко, І. Андрукх, В. Кучабський, Я. Чиж), ад’ютант Є. Коновальця, наймолодший сотник, начальник вишкільно-мобілізаційного відділу штабу Корпусу. Учасник боїв з більшовицькими військами М. Муравйова, поранений у бою під Бердичевом (03.1919). Наприкінці 1919 українське військо інтерноване поляками; Матчак переїхав до Львова. Один із засновників Української військової організації (1920), член Начальної команди УВО (1920-1923), керівник Українського бойового комітету, який збирав кошти для потреб УВО. Заарештований польською поліцією (10.1921) за звинуваченням у причетности до замаху на Ю. Пілсудського. За браком доказів засуджений лише на 2 роки ув’язнення. Після виходу з тюрми навчався у Лейпцигу. У 1924-1926 за дорученням УВО редактор газети «Новий час», яку фінансувала УВО; друкувався в суспільно-політичному часописі «Заграва». У 1925 вийшов з рядів УВО. Провідний діяч Української соціалістично-радикальної партії (від середини 1920-х), член Секретаріату партії, посол до польського Сейму від УСРП (1928). Засновник та керівник видавництва «Ізмарагд» (1923-1939). Член управи видавничої кооперативи «Червона калина», заснованої 1921 колишніми вояками УСС і УГА з метою збору та популяризації матеріалів української визвольної боротьби. Член спортивного клубу «Україна». 1931 одружився зі Стефанією Савицькою – кооператоркою, активісткою українського жіночого руху, співзасновницею кооперативи домашнього промислу «Українське народне мистецтво».
В період першої більшовицької окупації Галичини член дирекції Українського видавництва у Кракові (єдине дозволене німецькими окупантами українське видавництво), в часі німецької окупації України керівник філії цього видавництва у Львові. Перед поверненням більшовиків у 1944 з дружиною виїхав до Відня, перебував в англійській окупаційній зоні. Працівник міжнародної допорогової організації UNRRA (Адміністрація ООН для допомоги і відбудови). Викрадений радянськими агентами (27.02.1947) та вивезений до Києва, де 15 місяців утримувався у Лук’янівській в’язниці (на короткий час вивозився на допити до Москви). За «зраду» країни, громадянином якої ніколи не був, засуджений до 25 років таборів. Дружина дізналася про долю чоловіка лише у серпні 1948, коли йому з концтабору дозволили написати першого листа. Покарання відбував у Казахстані, внаслідок нелюдських умов праці став інвалідом та звільнений у вересні 1956 з правом повернення до Відня. Проте, спохопившись, влада відразу відмовила виїзду до Австрії. Не допомогли особисті звернення Матчака до Президії Верховної Ради та Міністерства Внутрішніх Справ СРСР, клопотання уряду Австрії та Міжнародного Червоного Хреста, лист вдови президента США Франкліна Рузвельта – Елеонори. Як заручника його перевезли «на лікування» до будинку інвалідів у Зубово біля селища Потьма в Мордовії, де він важко захворів. Про важкий стан Матчака друзі по засланню повідомили брата Петра у Львові, але той уже не встиг застати його живим. Помер у с. Потьма в Мордовії 1958. Родині з великими труднощами вдалося викупити тіло та поховати у Львові на Личаківському цвинтарі.
