20 років тому:
24.04.2005 – у м. Дніпропетровськ, нині Дніпро померла Лідія Яценко, мистецтвознавець, поетеса, правозахисниця. Походила з інтелігентної патріотичної родини. Закінчила російське (московитське) відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету (1963). Почала писати вірші – спершу московитською мовою, але згодом повернулася до української. Поезії поширювалися приватно в рукописах, частина потрапила на радіо «Свобода». Три роки працювала вчителькою. Від 1966 працівниця Дніпропетровського художнього музею. Заочно закінчила Ленінградський художній інститут ім. Ріпина за спеціальністю «Історія і теорія мистецтва». Щоби якнайдалі дистанціюватися від заідеологізованого радянського мистецтва зосередилася на дослідженні дореволюційного українського. Вивчала листування Дмитра Яворницького, збірку ікон, старовинні українські портрети-парсуни, українські роботи Боровиковського, картини емігранта Бурлюка. Досліджувала творчість художників, що піддавалися утискам чи були переслідувані комуністичним режимом. Очевидно, що така діяльність викликала роздратування в начальства. Написала статтю про опального художника, що перебував під наглядом КГБ Якова Калашника (опублікована в журналі «Мистецтво» 1969) та разом із режисером Валентином Десятериком у лютому 1968 зробила телепередачу, де відкрито сказала, що мистця переслідували та довели до смерти (помер 1967 від раку легенів). Після цього праці дослідниці перестали друкувати, а керівник музею Микола Скрипник поставив вимогу звільнитися з роботи. Однак порятувало «неблагонадійну» дослідницю, що того часу директором музею призначено дружину завідувача відділу обкому КПУ Віру Демидову, яка не розуміючись в мистецькій та музейній справі користувалася із знань та досвіду Лідії Яценко. У 1970-х зблизилася із не чисельним товариством інакодумців: художник Володимир Лобода, мистецтвознавці Віктор Соловйов і Ніна Григораш, реставратор Віктор Ілюткін (у грудні 1980 вбитий на вулиці за невияснених обставин; 26 років) та інші. Через смерть дитини та необхідности догляду за двома малими дітьми (донька Марія, 1981 р.н. і син Олесь, 1982 р.н.) на два роки вийшла у відпустку та повернулася в музей у 1984. Згодом в інтерв’ю згадувала, що весь радянський період життя «відчувала себе як в окупації, в тилу ворога, де весь час була поза законом», що «ніколи не була людиною радянського способу життя». Лише наприкінці 1980-х, коли режим почав розвалюватися, з’явилася можливість писати значно вільніше. За рекомендацією Івана Сокульського стала членом Української Гельсинської Спілки та членом редколегії часопису «Пороги». Голова парафіяльної ради Преображенської громади УАПЦ, голова міського Братства Андрія Первозванного. Співзасновниця Товариства «Просвіта» у Дніпропетровську, «Союзу українок», член Народного руху України, співпрацювала з Українською Республіканською партією та УНА-УНСО. Народилася у м. Дніпропетровськ, нині Дніпро 1940.
