220 років тому:
[П/П] 22(10).02.1806 (в літературі також 1808) – у с. Мелюшки на Полтавщині, народився Левко Боровиковський – поет-романтик, філолог, фольклорист, етнограф, один із зачинателів української романтичної поезії.
Походив зі старовинного козацького роду Боровиків, який писар перелицював на московський манір Боровиковських; племінник відомого художника Володимира Боровиковського. Початкову освіту здобув удома, навчався в Хорольському повітовому чоловічому училищі (1819–1822) та Полтавській гімназії (1822–1826), закінчив філологічний відділ філософського факультету Харківського університету (1826–1830). Під впливом викладача, професора Петра Гулака-Артемовського, уже від другого курсу навчання почав записувати пісні, казки, легенди, збирати матеріали до словника української мови та писати власні літературні твори. Перші поетичні спроби писав московитською мовою, проте невдовзі перейшов на українську. У студентські роки здійснив переклад українською мовою окремих творів Горація та Адама Міцкевича. В інституті потоваришував з Ізмаїлом Срезневським, сином професора Івана Срезневського, увійшов у створений ним гурток поетів-романтиків та почав друкуватися в першому україномовному студентському часописі «Український альманах». Уже тоді він усвідомив своє покликання – подолати упереджену та несправедливу думку, що українською мовою, окрім «смішного і примітивного», не можливо писати серйозні твори.
Закінчивши університет зі ступенем кандидата за відмінне навчання, отримав призначення на Північну Слобожанщину – в Курську гімназію (1831–1837), де викладав історію, латину та завідував бібліотекою. У 1837 перевівся до Новочеркаської гімназії, а 1838 – до Полтавської гімназії. З наступного року – одночасно викладач Полтавського дівочого інституту. Станом на 1839 уже написав близько 600 байок та примовок (з яких на сьогодні відомо лише 195), а також багато ліричних творів, проте не мав можливости їх публікувати. Писав також прозові твори, але вони, на жаль, не збереглися.
У 1843 одружився з випускницею інституту шляхетних дівчат Марією Верещагіною, після чого почав менше писати. У шлюбі народилося п’ятеро синів та донька. Від 1852 – інспектор Полтавської губернської гімназії. Цього ж року в Києві вийшла друком його збірка «Байки і прибаютки», єдина книга, опублікована за життя автора. Однак це був радше виняток, адже видавці вперто ігнорували письменника. До того ж 1856 він надіслав до Петербурзької академії наук «Словник української мови», який академіки навіть не сподобилися розглянути. Ці обставини настільки пригнітили й підкосили поета, що у віці близько п’ятдесяти років через психічні розлади він вийшов у відставку. Мешкав у Мелюшках або в Хоролі, перебував у матеріальній скруті, практично припинив літературну діяльність. Чергового важкого удару завдали арешт та заслання у 1859 сина Платона за участь у бунті вихованців кадетського корпусу. Згодом про заслуги Боровиковського та його пізнішу літературну «мовчанку» історик літератури, академік Сергій Євремов, із сумом писав: «Боровиковський дуже рано зійшов з літературного поля й замовк, наче й не було його на світі: після згаданих “Байок і прибаюток” його ім’я ми ні разу не стрінемо в літературі, хоч автор ще жив десятки років… Проте з Боровиковським увійшло до нашого письменства дещо таке, з світової скарбниці, що поставило його ім’я в історії письменства досить твердо… Справжнім батьком романтизму в нашому письменстві був таки Боровиковський: у старших письменників було це тільки епізодично, його ж уся літературна діяльність минула під знаком романтизму».
Останні роки провів у рідному селі. Продовжував записувати фольклор та доопрацьовувати словник, сподівався видати два томи своїх творів. Крім написаних байок, двох десятків пісень, 26 п’єс, дум, балад та перекладів зібрав понад 1200 прислів’їв та приказок, 200 народних пісень, і переважна більшість із цього за життя так і не була опублікована. Лише у 1967 вийшло друком повне зібрання творів письменника. Але навіть те, що з’явилося друком за часів Боровиковського, значною мірою вплинуло на розвиток нової української літератури. Помер у с. Мелюшки 1889. Похований на Маляренкіському кладовищі, неподалік від садиби. З роками місце поховання було втрачено, і лише завдяки старанням хорольського вчителя-краєзнавця Карпа Ходосова у 1961-му могилу віднайдено та встановлено цегляний обеліск, який 1986-го замінено на мармуровий.
