100 років тому:
29.04.1922 – у с. Веприк на Київщині помер Кирило Стеценко, священник УАПЦ, хоровий диригент, композитор, педагог, громадський діяч, батько композитора Вадима Стеценка і дід скрипаля Кирила Стеценка. Навчався в бурсі при Софіївському соборі, художній школі М. Мурашка (з 1892), Київській духовній семінарії (1897-1903), Музично-драматичній школі М. Лисенка (1903-1907). З 1899 учасник, а згодом помічник диригента хору Миколи Лисенка. Працював вчителем музики у Києві, Білій Церкві, Тиврові. У 1911 рукоположений на священника, душпастирював у на Поділлі. З 1917 у Києві працівник музичного відділу Міністерства освіти УНР, розробник освітніх проєктів, ініціатор створення кобзарської школи, музичних шкіл, диригентського інституту, нотного видавництва, організатор Першого київського (національного) народного хору, двох мандрівних капел, головноуповноважений УНР з організації народних хорів і капел (1919). Диригував хором 22.01.1919 під час Акту Злуки на Софіївському майдані. Спільно з О. Кошицем засновник Української республіканської капели УНР. Учасник Першого всеукраїнського церковного Собору, який потвердив автокефалію УАПЦ. З 1921 отримав парафію у с. Веприк, де організував хор з яким концертував селами Київщини. Автор численних церковних творів, кантат, хорів а капела та з супроводом, обробок народних пісень, солоспівів на слова українських поетів, музики до п’єс, опер (в тому й дитячих), драматичних сцен, шкільних співаників. Продовжувач музичних традицій закладених М. Лисенком. Вважається одним із фундаторів української національної композиторської школи. Навесні 1922, коли в країні поширювалася епідемія тифу, сповідаючи хворого заразився, захворів і невдовзі помер. Народився у с. Квітки, нині Звенигородського району Черкаської области в сім’ї іконописця 24(12).05.1882.
«Сила народної пісні у тому, що вона може повернути до нас тих, що втратили свою національність. Нам треба націоналізувати наш народ, самих себе, бо чоловік, який існує поза межами національної стихії… є мара, призрак. Без народного характеру, без національного обличчя і всяка держава не є живий організм, а механічний препарат…». Кирило Стеценко, з доповіді на з’їзді вчителів народних шкіл Ямпільського повіту (1917).
