10 років тому:
22.02.2016 – у Римі помер Іван Музичка – священник УГКЦ (1953), митрат, доктор богослов’я, дійсний член НТШ, заслужений ректор УКУ в Римі, honoris causa (почесний доктор) УКУ у Львові, почесний науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії Національної Академії наук України, письменник, діяч патріархального руху.
На стипендію Рогатинського союзу кооператив, згодом І. Тиктора закінчив Рогатинську гімназію. З 1941 вчителював. 1943 доброволець Дивізії СС «Галичина», санітар та перекладач. Після війни навчався в Українській Папській колегії св. Йосафата, в Урбаніанському університеті в Римі, доктор богослов’я (1953). Душпастирював в Англії, з 1975 викладач УКУ в Римі, редактор журналу «Богословія». Від 1991 щороку приїздив викладати до Львова, Києва, Івано-Франківська, Тернополя, Дрогобича, Жовкви, Зборова. Похований у крипті собору св. Софії. Народився у с. Пуків на Івано-Франківщині 1921.
З думок о. Івана Музички: «Для мене ні Лондон – Англія, ні тим більше Рим – Італія не були ніколи Батьківщинами. Належав я до тих емігрантів, що був повним чужинцем скрізь, де б не бував. Ніде мене чужина не причепилась ні на крихітку і ніякого сліду не лишала… Я завжди мріяв, чи повернуся колись в Україну. Але якийсь тихий-тихий голос мені неначе шептав, що повернуся. Проте я тому голосові чомусь не вірив, бо як же тоді це було можливим. Але у людей неможливо, а у Бога все можливо!».
З думок о. Івана Музички: «Колись творили відповідні гуртки, щоб розв’язувати важкі проблеми життя народу. Сьогодні якийсь індивідуалізм все те перекреслив і ніяка, часом і добра думка не знаходить можливості свого розвитку і створених директив. Загубимося в хуторянстві і всяких примітивах. Життя залишить нас при своїй широкій дорозі з простягнутими руками, як це вже почалося… Але якщо та милостиня у формі доларів, то то ще півбіди, а ось коли будемо будь-якої милостині просити, тоді скінчимо пройдисвітами і волоцюгами на шляхах історії й ніхто з нами не буде рахуватися. Як вийти з цього, що придумати, що зробити, щоб ті наші води життя не розлилися широко, не згубили зв’язок з нашими джерелами і не створили ген кругом себе велике болото… Занадто ми народ хуторянський. Польські пани були також хуторянами на своїх хуторах, але жили разом все таки, бавилися разом… Коли ми, старші, не можемо, то полишім вказівки нашим молодим, які певно що будуть розумнішими від нас і виведуть Україну з руїни».
З думок о. Івана Музички: «Шофер заробляє більше, як професор. За тим стоїть справжня трагедія і ніхто не б’є на алярм. Найбільше терпить на цій кризі наша наука, наше мистецтво. Наука у світі сьогодні йде швидкими кроками, а наша стоятиме десятиліттями пасивною, а відтак будемо через якийсь час знову позаду всіх. Темпи наукового розвитку сьогодні є дуже швидкі, а тому будь-яка затримка пропорційно ставить того, хто зупинився, на далекій відстані від розвитку і здобутків. (…) Відтак ми опинилися на сірому кінці світової культури і будемо знову позичати всяку всячину. Але ж ми маємо здібних науковців, інженерів, митців!».
З думок о. Івана Музички: «Чи зустрінемося колись разом із православними Церквами? Чи разом помолимося, поговоримо і візьмемося разом до виховної праці народу? І тут ніхто не ставить нам перешкод: засукуй рукава і працюй, але разом, спільно, для добра і спасіння Народу. Але чомусь навіть ще й не почали! А треба ж починати! Треба тільки зробити перший крок! Потім – другий, третій, а далі вже зовсім легко буде! А раді були б всі! А Христос – найбільше!».
