50 років тому:
21.09.1974 – у Римі помер Іван Бучко, архиєпископ УГКЦ. Закінчив Львівську академічну гімназію, богословську освіту здобув у Римі в Collegium Ruthenum (1911-1915), священник УГКЦ (1915), доктор богослов’я (Рим, 1921). Організатор і ректор Малої семінарії у Львові (1922-1929), одночасно професор Греко-католицької теологічної семінарії, один з ініціаторів створення Богословського наукового товариства (1923). 1929 у Римі владиками А. Шептицьким, Й. Коциловським і Г. Хомишиним хіротонізований на єпископа-помічника Львівського. Співорганізатор з’їзду «Українська молодь – Христові» (1933), засновник Католицької Акції Української Молоді, опікун Марійських Дружин, активний діяч в релігійній та громадській сферах, відвертий противник польського окупаційного режиму, комунізму, гітлеризму, антисемітизму. За дорученням А. Шептицького надавав духовну підтримку усім національно-патріотичним акціям в краю, у 1930 безстрашно та дієво став в обороні Церкви й народу під час польської пацифікації Галичини. У липні 1939 за дорученням Митрополичого ординаріату виїхав до Південної Америки на візитацію греко-католицьких парафій. У 1940-1941 – генеральний вікарій Філадельфійської єпархії та єпископ-помічник Апостольського екзарха для українців у США Костянтина Богачевського, а з 1942 – представник УГКЦ у Ватикані. В 1945 після арешту НКВД усіх єпископів залишився єдиним представником УГКЦ у Римі. Волею випадку і з благословення Папи Пія ХІІ став опікуном українських втікачів з-під більшовицького режиму. 1945 заснував Український допомоговий комітет з осідком у Римі. Докладаючи велетенських зусиль та використовуючи широкі приватні зв’язки в релігійних і політичних середовищах, запобігав примусовій репатріації українських біженців до СРСР (а фактично до ГУЛАГу), вишукував матеріальну допомогу, сприяв легалізації емігрантів у Європі та Америці. Завдяки вчасній інтервенції владики Івана були врятовані від репатріації до СРСР вояки дивізії «Галичина», яких на вимогу Сталіна британський уряд готував до відправки на вірну загибель. Єпископ вночі домігся зустрічі з Папою і лише енергійне втручання Святішого Отця зірвало плани більшовиків. Згодом багатьом молодим дивізійникам допоміг вступити до університетів та отримувати стипендії. 1946 призначений Апостольським візитатором українців у Західній Європі з осідком у Римі. Папа Пій ХІІ надав владиці Івану почесні титули асистента Папського трону та римського графа (1951), архиєпископа Леокадійського (1953). За жертовну та повсякчасну опіку над українськими емігрантами від народу отримав почесне ймення «архиєпископ скитальців». Усвідомлюючи виняткове значення для розвитку нації сучасної науки, докладав найвищих зусиль, щоби гуртувати розсіяних в світі українських вчених. Співзасновник центру НТШ у м. Сарсель біля Парижу (1951), та ініціатор придбання будинку НТШ у Сарселі, де відбувалось укладання Енциклопедії Українознавства, меценат української науки. Організатор українських шкіл в таборах переміщених осіб, засновник гімназії в м. Ріміні (Італія) та Малої семінарії в м. Люрі, біля Орлеану (1952; згодом перенесена до Риму із статусом Папської Малої семінарії), матеріально підтримував ВУАН, УВУ та інші українські вищі школи, дбав про отримання стипендій українськими студентами. Почесний член НТШ (1949), доктор УВУ та Українського технічного господарського інституту в Мюнхені. Засновник у Мюнхені благодійної організації «Карітас» для допомоги сиротам, вдовам, хворим, потребуючим, «Українського християнського руху», співзасновник періодичних видань. Організатор екзархатів УГКЦ в Європі й Австралії, нових єпархій і митрополій в Північній та Південній Америці. Консультор Конґреґації Східних Церков (з 1958), учасник Другого Ватиканського Собору (1962-1965), заступник голови Української єпископської конференції. Висвятив о. А. Сапеляка на єпископа для українців Аргентини (1961) та о. М. Марусина на Апостольського візитатора для українців Західної Європи (1974). 1971 вийшов на пенсію. Похований у крипті собору Святої Софії. Народився у с. Германів, нині Тарасівка на Львівщині 1891.
