130 років тому:
2.01.1892 – у м. Хирів на Львівщині в священичій сім’ї народився Ярослав Пастернак, археолог. Зацікавлення україністикою формувались ще з дитячих літ від батька-священика, який цікавився архітектурою, мистецтвом, добре малював, грав на скрипці та діда-священика, який був освіченою особою та полюбляв старовину. Під час навчання в гімназії за програмою складеною етнографом В. Гнатюком записував фольклор на Дрогобиччині та Жовквівщині, згодом опублікований у виданнях НТШ. Активний член товариства «Батько-Сокіл».
Закінчив Перемишльську класичну гімназію (1902-1910), вивчав класичну філологію і археологію на філософському факультеті Львівського університету (1910-1914). У 1912 познайомився з директором Національного музею у Львові Іларіоном Свєнціцьким і за його інструкціями фотографував старовинні храми Жовквівщини та поповнив колекцію музею віднайденими рідкісними книгами й скульптурою. Під час Першої світової війни служив в австрійському війську та Українській галицькій армії, поручник. Після війни продовжив археологічні студії в Карловому університеті у Празі (1922-1925), працював на кафедрі археології Українського вільного університету, доктор філософії (1926; перший українець доктор в археології), дійсний член Чеського археологічного товариства. Працюючи асистентом Державного археологічного інституту в Празі (1923-1928), дослідив 26 археологічних пам’яток на території Чехії, провів масштабні розкопки середньовічного городу «Градчани» старої Праги. За розкопки Градчан вченому запропоновано прийняти чеське громадянство та завідування кафедрою в Карловому університеті. Проте добробут та заманливі перспективи кар’єрного росту для Пастернака нічого не значили – він жив Україною і 1928 повернувся до Львова. Перед собою ставив амбітне завдання – пошук наукових доказів, що українці така ж давня нація, як і всі найстаріші цивілізовані народи Європи. У Львові став дійсним членом НТШ (1929), очолював Культурно-Історичний музей НТШ (1928-1939), член Львівського археологічного товариства (1931), дійсний член Українського богословського наукового товариства, доцент (1932-1935) та надзвичайний професор (1935-1939) Богословської академії у Львові. У 1930 одружився з Марією Стецик, вчителькою Рідної Школи та головою товариства «Українська захоронка».
В українській археології ХХ століття немає науковця, який дослідив би таку велику кількість пам’яток різних епох. Ще у 1924 розпочав археологічні дослідження на Підкарпатській Руси (так тоді називали Закарпаття), результати яких увійшли в його докторську дисертацію. Розкопував такі літописні міста як Белз, Звенигород, Перемишль, Пліснеськ, Теребовля, кургани бронзової доби І і ІХ століть у Братківцях біля сучасного Івано-Франківська, стоянку трипільської культури в с. Корнич Коломийського району, палеолітичну стоянку в с. Нижньому Струтині, у с. Почапи на Золочівщині відкрив (1931) невідому до того в Україні унєтицьку культуру ранньобронзової доби. Але найславнішим відкриттям, яке зробило його легендою української археології стало віднайдення 25 липня 1936 в околицях теперішнього с. Крилос давньої княжої столиці Галича та саркофагу з останками князя Ярослава Осьмомисла. Ці розкопки проводились за благословення та фінансової підтримки Митрополита Андрея Шептицького з яким вчений мав приязні стосунки. Польська окупаційна влада чинила найрізноманітніші бюрократичні перешкоди в роботі археолога, а сам вчений перебував під наглядом поліції. До того ж польські фахові часописи свідомо замовчували його наукові здобутки і відкриття.
За першої більшовицької окупації Галичини професор і завідувач кафедри археології Львівського університету (1930-1941), директор Львівського державного археологічного музею і старший науковий співробітник інституту археології АН УРСР у Львові (з 1940), дивом уникнув репресій. У 1941 представляв результати досліджень Крилоса-Галича в Московському університеті, і зрозуміло українською мовою. Після доповіді один з присутніх зауважив йому, що вперше ця зала чує українську мову, але наступного разу він буде змушений доповідати московитською мовою. За німецької окупації в міру можливостей намагався продовжувати розкопки, був професором Богословської академії у Львові (1942-1944). В цей час підготував монографію «Старий Галич», яку у 1944 знищили більшовики. У 1943 виголосив доповідь в якій обґрунтовував, що етнічне обличчя України почало формуватись від часів автохтонної трипільської культури. У 1944 змушений емігрувати на Захід. В УРСР його публікації вилучені з усіх бібліотек, а українським радянським вченим заборонялось цитувати його праці. Правда ця заборона не стосувалась вчених Москви та Ленінграду.
В Німеччині професор УВУ у Мюнхені (з 1945), почесний професор філософського факультету університету у Бонні (1946-1949), один з ініціаторів відновлення НТШ у Міттенвальді (1946) та УВАН в Ашеффенбурзі (1947). Через загрозу розправи з боку спецслужб СРСР у травні 1949 з дружиною переїхали до Торонто в Канаді. Будучи до війни всесвітньо відомим вченим працював простим робітником у торгівельній фірмі, а у вільний час продовжував займатись проблемами української історії та археології. Ініціатор створення і член Управи Українського історичного товариства, член редакційної комісії журналу «Український історик». Дійсний член Академій наук багатьох країн. Фундаментальною працею життя стала 800-сторінкова «Археологія України» (1961), яка не має аналогів в українській історіографії, оскільки такі праці під силу лише авторському колективу академічної установи за умови доступу до архівних матеріалів та літературних джерел. Автор десятків ґрунтовних монографій, понад 300 статей з археології, етнографії, антропології, музеєзнавства, дослідник більше сотні археологічних пам’яток в Україні, Чехії, Польщі, Австрії, Канаді. Знаний в цілому цивілізованому світі і лише в Українській радянській енциклопедії вченому не знайшлося місця. Згідно заповіту Пастернака його учениця Ліда Палій восени 1997 передала в Україну два артефакти надзвичайно високої наукової та мистецької вартости, що вважалися втраченими – Золотий колт, знайдений у Крилосі, якому немає аналогій серед українських знахідок і Кістяну пластинку з Плісниська, на якій зображено українського воїна ХІ-ХІІ століть, яка також не має рівних серед пам’яток образотворчого мистецтва того періоду знайдених в Україні. Помер у м. Торонто 1969.
