200 років тому:
16(4).04.1822 – у Петербурзі помер Дмитро Левицький, живописець-портретист, академік Петербурзької академії мистецтв (1770), основоположник парадного портрета в Московитській імперії. Батько Григорій Левицький-Нос – священник і відомий маляр та гравер. Навчався у Києво-Могилянській академії, а малярської справи в батька. 1752 до Києва приїхав петербурзький художник Олексій Антропов, якому батько й син Левицькі допомагали розписувати Андріївську церкву (1752-1755). По завершенні розписів Антропов взяв Дмитра своїм помічником до Петербургу, в якого здібний учень пропрацював 6 років. Попри відразу Антропова до столичної Академії мистецтв Дмитро навчався в її професорів француза Карла Легрена та італійця Джузеппе Валеріані. З 1762 працював у Москві. Керівник портретного класу Петербурзької АМ (1771-1788). У 1788-1795 жив і працював в Україні. Уже з першої половини 1760-х став популярним портретистом в аристократичних колах і складав поважну конкуренцію іменитим європейським художникам, що працювали тоді в імперії. На традиціях українського бароко витворив власний стиль реалістичного портретного малярства і серед тогочасних портретистів йому не було рівних. Попри численні та дорогі замовлення жив просто і скромно, обожнював свою єдину доньку Агашу. Цикл портретів вихованок Смольного інституту (1773-1776) вважається шедевром світового мистецтва (зараз у Державному російському музеї). Похований на петербурзькому Смоленському цвинтарі, могила не збереглася. Народився ймовірно у Києві 1735.
Живописець і мистецтвознавець Ігор Грабар: «Найбільшим російським митцем цього часу є учень Антропова – Левицький, твори якого належать до найкращих подвигів європейського портретного мистецтва 18 століття. Успадкувавши від Антропова його серйозність і вдумливість, з’єднав їх Левицький із засліплюючою технікою. І коли в останньому він ще мав суперників на Заході, то в переданні інтимного, невловимого чару обличчя, що не виблискувало красою, не вирізнялося оригінальністю, в зображенні простого, пересічного, непомітного обличчя – не мав він собі пари. Поряд із ним не тільки мистецтво Рейнолдса виходить жорстким і холодним віртуозівством, але й музикальна творчість Гейнсборо здається надто підробленою, її чар – настирливим, а прийоми – завченими, деколи навіть банальними».
Біограф В. Горленко: «Пензель його ніжний, відчуття барв і смак – запаморочливі, праці його належать до вершин того, що дало вишукане 18 сторіччя і в своєму роді ледве чи буде коли перевершено; строга правда, з якою він передавав людину, ріднить його з давніми майстрами, а також подає руку найновішому реалізмові; і в цьому виявилась його самобутність і риси українського народу, з якого він вийшов».
