70 років тому:
13.04.1956 – на станції Джусали Кизил-Ординської области Казахської РСР внаслідок крововиливу помер Арсен Річинський – лікар, композитор, краєзнавець, фотограф, основоположник української етнології релігії, святий сповідник Православної Церкви.
Навчався у Клеванській духовній школі, Кременецькій гімназії, Волинській духовній семінарії (Житомир). У Житомирі належав до таємного гуртка молоді з вивчення української історії та літератури. Після закінчення семінарії поступив на медичний факультет Варшавського університету (1911), проте через початок Першої світової війни не закінчив навчання. Лише весною 1917, здавши державні іспити в Київському університеті, отримав диплом лікаря (1918). Працював в Ізяславській повітовій лікарні, активно долучився до процесів українізації. В Ізяславі познайомився з Ніною Прокопович, з якою після розлучення з першою дружиною одружився у 1921.
Весною 1920 перебрався у с. Тростянець, яке опинилось у складі Польщі. З 1922 і до першого арешту польською владою у 1925 працював головним лікарем лікарні Володимира Волинського. Заарештований за українську діяльність, проте невдовзі випущений за браком доказів. Оскільки через «неблагонадійність» не міг поновитись на державній праці, то до більшовицької окупації у 1939 провадив приватну лікарську практику. Поряд з тим писав статті та готував доповіді на церковну тематику, окремі праці з краєзнавства та пластунства, як композитор «для полегшення богослужіння та показати перевагу й красу Служби Божої рідною мовою» видав низку збірок церковної музики та співів. Ініціатор створення у Володимирі й повіті «Просвіти», «Пласту» (заборонений 1929), «Союзу українок», протиалкогольного товариства «Відродження» (заборонене 1935), діяч кооперативного руху. З 1929 член «Українського Волинського об’єднання» та ОУН. Редактор релігійних часописів «На варті» (1925–1926), «Рідна Церква» (1927), «Наше братство» (1929). Особливо активно займався українізацією православної церкви на Волині. Ініціатор Українського церковного з’їзду у Луцьку (1927). Оскільки під тиском промосковських громадських організацій митрополит Діонісій заборонив священникам брати у ньому участь, з’їзд отримав назву «З’їзд православних мирян-українців в церковних справах» (565 делегатів і 200 гостей). На з’їзді обраний головою Православно-Церковного виконавчого комітету у Польщі. Організатор великої маніфестації у Почаєві (1933) з вимогами українізації Церкви. 1928 введений до складу Митрополичої ради Польської Православної Церкви (ППЦ), проте через саботування українізації Церкви в кінці року склав з себе повноваження члена Митрополичої ради. 1929 Синод ППЦ відлучив Річинського від Церкви й виголосив анафему. У 1929–1933 написав книжку «Проблеми української релігійної свідомости», яку дослідники вважають однією з кращих в українському релігієзнавстві. У 1935 та 1939 польською владою ув’язнений у концтаборі Береза Картузька.
В 1940 заарештований уже радянською владою і лише 1942 засуджений на 10 років таборів. Дружину і двох доньок (15 років і 6 тижнів) депортували до північного Казахстану, звідки вони повернулися у 1946. В таборі Річинський працював начальником санчастини й при кожній нагоді надавав допомогу українцям, за що його ненавиділи московити. У вільний час писав книгу на основі поліських легенд «Легенди пралісу», рукопис якої втрачено. В таборі знайшов нову дружину від якої народився син. Перед звільненням у 1949 кримінальники завдали сім ножових ударів, проте зміг вижити. Після ув’язнення з новою родиною відправлений на довічне поселення в Казахстан, де працював лікарем районної лікарні та займався науковою працею, створив хор «Дві хмароньки». Статті на медичні теми друкував у часописі «Здоровье Казахстана». На початку 1950-х нова дружина покинула його з сином. Похований на цвинтарі Джусали, 2006 за ініціативою предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія перепохований на міському тернопільському цвинтарі біля с. Підгороднє. 2009 Архиєрейським Собором УАПЦ зарахований до лику місцевошанованих святих. Народився у с. Тетильківці на Тернопільщині в священичій сім’ї 1892.
Із книги «Проблеми української релігійної свідомості: «Аналіз українського народного світогляду доводить, що безрелігійність у нас – явище привнесене, з народним світоглядом незгідне. Це – симптом духовного полону, небезпечного для самого існування нації. Духовна самостійність, створення власної релігійно-національної ідеології завжди додає народові певності своїх сил і своєї гідности, віру в свою правоту і в своє майбутнє. Навпаки, рабське перейняття чужих ідей і чужих поглядів підриває духовні сили й відпорність народу, затягує його на службу чужим божкам. Тоді надходить смерть народу».
