80 років тому:
16.04.1946 – у Мюнхені в Західній Німеччині відбувся Перший (установчий) Конгрес Антибільшовицького Блоку народів (АБН; Anti-Bolshevik Bloc of Nations), на якому створено координаційний центр політичних національно-визвольних, антикомуністичних та антимосковитських організацій поневолених Москвою народів СРСР та сателітних до СРСР країн Східної і Центральної Європи (так званого Варшавського блоку). Ініціатором створення АБН виступило бандерівське крило націоналістичного руху – ОУН(р). Передумовою створення АБН стала 1-ша Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, що відбулася з ініціативи ОУН(р) та під охороною УПА 21-23 листопада 1943 у с. Будераж на Волині. Тоді представники 13 народів, насильно загнаних до СРСР, задекларували спільну мету боротьби проти єдиного для усіх ворога – на даному етапі гітлерівської Німеччини, а відтак більшовицької Московії (СРСР), створили Революційний комітет народів Східної Європи та Азії для координації боротьби зі спільними ворогами, напрацювали організаційно-політичну базу, яка вже після війни стала підґрунтям для реорганізації цього руху в АБН.
На початку створення у 1946 до складу АБН увійшли емігрантські політичні організації поневолених народів зі складу СРСР: українці, білоруси, казахи, грузини, вірмени, азербайджанці, узбеки, башкорти, кабардинці, осетини, татари, черкеси, чуваші. Очевидно, що московитська еміграція, хоча й була ворожою до комуністичного режиму, проте водночас сповідувала імперсько-шовіністичну ідеологію, то ж не могла допустити самовизначення окупованих Московією народів і відповідно будь-яким способом долучатися до діяльности АБН (мабуть не дивно, що й нинішня антипутінська московитська еміграція аналогічно ставиться до окупованих Московією народів РФ, а навіть тих, яким у 1991 вдалося вирватися з-під «опіки» Москви). Ідея спільної боротьби проти московсько-більшовицького окупанта почала швидко поширювати в еміграційних колах і до 1948 до АБН долучилися ще 14 народів і спільнот: комі, мордва, марійці, козаки, литовці, латвійці, словаки, серби, румуни, балкарці, туркмени, таджики, киргизи, каракалпаки. До 1954 до АБН приєдналися також албанці, болгари, естонці, чехи, хорвати й угорці, а у 1970-х ще кубинці та в’єтнамці. Впродовж багатьох років незмінним керівником організації був Ярослав Стецько (1946-1986), а після його смерти – дружина Ярослава Стецько (1986-2003).
Декларація АБН, схвалена 16.04.1946, зокрема закликала до спільної боротьби проти «більшовизму як найгіршого типу тоталітаризму» всі поневолені ним народи чи ті, що перебували в орбіті його впливу. При цьому на відміну від доволі широкого у трактуванні терміну «комунізм» під «більшовизмом» розумілася приналежність цієї ідеології до московитської національної ідентичности. Відповідно метою спільної боротьби поневолених Москвою народів мала бути «перебудова цілої Середньо-Східної Европи та совєтської Азії на ряд самостійних національних держав (…) побудованих на основі етнографічного принципу». Мета руху, завдання та засоби їх досягнення в українському контексті доволі детально розкриті у програмній статті Ярослава Стецька «Проблеми української революційно-визвольної політики» («Визвольний шлях», липень 1960). У публікації зокрема наголошується, що «відновлення Української держави належить до найважливіших проблем світової політики. Але цього можна досягти (…) тільки докорінною зміною теперішнього ладу на Сході Європи й в уярмленій Азії, себто через розвал большевицької імперії» [сказано дивовижно-пророчо, що остаточна незалежність та самостійність України буде забезпечена лише з повним розвалом московсько-більшовицької, на нинішньому етапі просто московської імперії]. Московію автор характеризує як «відвічного загарбника, поневолювача, нищівника культурних і суспільних цінностей, ворога людських і національних свобід» і волею випадку саме Україні випало призначення стати в авангарді втихомирення цього азійського варвара: «Київ завжди являвся символом свободи людини й народів, справедливости й віри в Бога, в протилежність до Москви, яка є символом рабства, тиранії і безбожництва». Стосовно неправильного сприйняття Московії цивілізованим світом, то Ярослав Стецько наголошував на двох важливих обставинах, які породжували боязнь західних країн і народів у стосунках із Москвою, та необ’єктивне сприйняття загалом московитського «народонасєлєнія». По-перше, він закликав позбутися страху перед ядерною зброєю Москви, який є неоправданим [як актуально це звучить в контексті сучасної кривавої війни Московії проти України]: «відповідальність за долю людства – його існування чи загибель – при сумлінному виконуванні наших обовʼязків, лежить у руках Божих, а не людських. А втім приписування кремлівським злочинцям всемогутньої сили знищити людство є наслідком відсутности віри в вищу силу і капітуляцією перед злом зі страху за своє фізичне існування. Коли ж ми служимо добрій справі, нам не треба турбуватися за наше життя, а тільки за перемогу цієї справи». По-друге, він наголошував, що в природі не існує «добрих рускіх», бо всі вони переповнені ідеологією великодержавного шовінізму до поневолених народів і в тому числі до українського: «ворогом української національно-державної незалежности є весь російський політичний світ, без огляду на його партійно-політичне забарвлення». Виходячи з цього розуміння у своїх виступах Стецько постійно закликав, що «не потрібно шукати жодних компромісів з більшовиками. Не може бути жодної згоди між справедливою демократією і тоталітарними ідеями, між гуманною свободою і рабством» [і знову ж як актуально сказано ще у 1950-х роках, що жодні угоди, «the big deal», «the greatest deal» з Москвою нічогісінько не варті]. А відповідно: «Теперішні Обʼєднані Нації повинні бути реорганізовані в сенсі виключення з них представників російської імперії – СРСР та всіх її сателітних рядів (…) ОН повинні стати не форумом коексистенції з тиранами, але бойовою формацією організованих світових протибольшевицьких сил, світовим антибольшевицьким бльоком народів».
Ці та багато інших думок й висловлювань Ярослава Стецька, його невтомна діяльність на світовому рівні та загалом об’єднання в єдину потугу численних поневолених Москвою народів світу викликали переляк в московських більшовиків. Агенти КДБ СРСР по цілому світі намагалися відстежувати всі пересування та діяльність Ярослава Стецька та його дружини Слави, так що їм у начебто вільному світі доводилося доволі ретельно конспіруватися. Тогочасні документи КДБ засвідчують визнання радянським керівництвом особливої небезпеки для їхнього режиму діяльности як Стецька особисто, так і АБН. Зокрема в одній із аналітичних записок зазначено: «По линии АБН СТЕЦЬКО работает особо активно. (…) Благодаря ему АБН действительно установила тесные взаимоотношения с антикоммунистической лигой народов Азии и с организацией обороны континента в США. (…) Широкая деятельность СТЕЦЬКО и его поездки по местам концентрации украинской эмиграции способствовали укреплению его авторитета в оуновских кругах». В міру можливостей керівництво СРСР через розкидану по світу агентуру намагалося протидіяти цій діяльности. На одній із наведених світлин подано оригінальне запрошення для української спільноти Нью-Йорка на зустріч з Ярославом Стецьком, а також листівку-фальшивку виготовлену агентурою КДБ, яку невідомі «ввічливі чоловічки» роздавали усім, хто прямував на цю зустріч. На лицьовій стороні листівки (аверсі) ніби пристойний портрет Стецька та німецькою мовою коротка біографічна довідка, а на зворотній доволі примітивний текст, що оббріхує голову АБН, розрахований хіба на людську захланність. Зрештою вище цитований уривок звіту КДБ засвідчує, що ці потуги не завдали найменшої шкоди Ярославу Стецьку, авторитет якого серед української еміграції залишався непохитним до кінця його життя.
АБН мав власний друкований орган «ABN-Correspondence», який від 1949 виходив німецькою, англійською та неперіодично французькою мовами [те, чого так катастрофічно бракує нам сьогодні для ознайомлення світу з різними сторонами українського питання]. У Буенос-Айресі іспанською мовою видавався бюлетень «Resistencia y Liberación» («Опір визволення»). По всьому світу АБН постійно організовував масові антикомуністичні та антимосковитські мітинги, пресконференції, міжнародні конгреси, акції на захист українських політв’язнів (зокрема Валентина Мороза), друкував різними мовами інформаційні періодичні та неперіодичні видання, надсилав меморандуми до провідних світових політиків. За ініціативою АБН у 1959 Конгрес США схвалив резолюцію про Тиждень поневолених народів світу. У 1966 в Тайбеї (Тайвань) АБН разом із Антикомуністичною лігою народів Азії створили Світову антикомуністичну лігу, яка об’єднала антикомуністичні організації з понад 60 країн світу. Після розвалу основної частини СРСР у 1996 АБН припинив свою діяльність.
В цій історії є ще одна, на перший погляд непомітна, але дуже важлива деталь, яка є промовистим свідченням наскільки масштабно та дієво підходять українці до будь-якої справи. В минулому столітті у визвольній боротьбі за свої національні та релігійні права українці:
– в умовах бездержавности та відповідно відсутности бюджетного фінансування, без найменшої допомоги зовні створили підпільні організації УВО-ОУН-УГВР, які десятиліттями з успіхом чинили ідеологічний та збройний спротив різним окупантам;
– без надійного запілля та промисловости, забезпечені виключно трофейною зброєю, створили народну армію УПА, яка одночасно воювала на багатьох фронтах (німецьке, угорське та румунське військо, радянські партизани, польські АК і ВіН, московсько-більшовицькі РСЧА і НКВС-МВС), наводячи жах на окупантів до кінця 1950-х років;
– в умовах найжорсткішої конспірації на території Райху створили похідні групи ОУН, які дійшли до Криму та Донбасу, а в пізніших часах українці єдині з-посеред усіх інших рухів резистансу регулярно здійснювали «міжнародні» (поза межі власної етнічної території) військово-пропагандивні рейди на сотні кілометрів вглибину чужих територій (Чехо-Словаччина, Білорусь, Румунія, Західна Європа);
– створили унікальну систему криївок, схронів, бункерів, підземних шпиталів та друкарень із технічно продуманими системами вентиляції, життєзабезпечення, кількома запасними виходами, мінування, які з інженерної точки зору не мали подібних рішень в підпільних рухів інших народів світу;
– створили власну підпільну радіостанцію «Самостійна Україна» – кодова назва «Афродита» (1943-1945), що здійснювала мовлення українською, англійською, французькою, московитською та інколи німецькою мовами, яке сягало Німеччини, Великої Британії, Франції, Швейцарії;
– організували власну нелегальну Підпільну пошту України (1949-1983), що без навіть мінімального штату фахових працівників, без обладнання та будь-яких технічних засобів випустила близько 7 тисяч марок і блоків;
– на матірних українських землях в умовах партизанської війни створили власні грошову (бофони) та нагородну системи (Золотий, Срібний і Бронзовий Хрести заслуги та бойової заслуги, інші нагороди);
– навіть після війни у винятково жорстких умовах комуністичних тюрем та концтаборів українці найбільш системно і масово створювали в місцях ув’язнення підпільні а інколи навіть бойові нелегальні організації і ставали промоторами багатьох табірних повстань (Норильськ, Кенгірі, Воркута);
– в умовах жорсткого підпілля (1946-1989) тільки в Україні не просто вціліли окремі церковні спільноти, але, на відміну від кількох інших нечисленних випадків у світі, катакомбна Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), хоча й зазнала поважних страт, та все ж повністю зберегла свою організаційну структуру: в підпіллі хіротонізували нових єпископів, священників і дияконів, функціонували всі монаші чини та згромадження, діяли нелегальні семінарії, а у 1989 у надзвичайно короткі терміни змогла швидко та повністю відновитися.
Тож українці мають славну історію, якої старчило би поділити між добрим десятком менш ініціативних народів, володіють велетенським неоціненним скарбом, про який на жаль багато хто з наших співвітчизників навіть не здогадується. На превеликий жаль, бо саме в цьому закорінено багато наших сучасних негараздів.
