«Жива Церква» , або традиційні методи агентурної праці москви в царині релігії (100 років тому)
100 років тому:
25.10.1923 – на «обновленському» соборі в Харкові проголошено утворення нової церковної інституції під назвою «Жива Церква» (також Синодальна Церква, Обновленська Церква). Виникла ця, більше політична як релігійна організація, у травні 1922 в Москві, як структура опозиційна до московського патріарха Тихона Бєлавіна. Створена за безпосередньої ініціативи Державного політичного управління при НКВС РСФРР. Для широкого загалу «Жива Церква» (за наочним прикладом її покровителів більшовиків) висувала демагогічні гасла повернення до «апостольського християнства», скасування безшлюбности єпископів, широкої участи вірних у житті Церкви, ліквідацію монастирів, спрощення богослужінь і навіть здійснення їх національними мовами. Насправді ж творці цієї організації мали намір через неї опанувати релігійне життя на велетенських територіях тепер вже більшовицької імперії та нейтралізувати надмірну незалежницьку від влади діяльність Московської Православної Церкви на чолі з нововідновленим патріархом Тихоном.
В Україні на «Живу Церкву» покладалось завдання протидії українізації Православної Церкви та поширенню УАПЦ. Українську філію очолив підконтрольний ДПУ УСРР харківський митрополит Пимен Пєгов. Працювали на ДПУ також архиєпископ донецький і бахмутський Андрій Одинцов, секретар Синоду протоієрей Б. Дикарєв та багато інших очільників цієї політично-релігійної організації. Більшовицька держава взяла обновленців на щомісячне фінансове утримання, свавільно передавала у їх розпорядження храми і будівлі, зокрема Києво-Печерську лавру, Володимирський собор, Андріївську церкву тощо. При цьому на такі «дрібниці», як зникнення під час передачі церковних коштовностей або спалення унікальних архівів в запалі політично-релігійної боротьби вже ніхто не звертав уваги. Користуючись одним з дієвих способів поборювання противника, а саме копіювання форм його діяльности, для боротьби з УАПЦ у травні 1925 на Всеукраїнському помісному соборі обновленців проголошено «автокефалію» Живої Церкви (після Другої світової війни НКВС за подібною схемою створювала псевдозагони УПА та псевдобоївки ОУН), а в жовтні 1925 цю «автокефалію» швиденько (звісно за вказівкою згори) затвердив Всесоюзний собор обновленців. Маючи необмежену підтримку радянської влади ця псевдорелігійна структура швидко зростала і на січень 1926 в Україні нараховувала 3,5 тисяч парафій. Наскільки зацікавленою влада була в діяльности структур альтернативних до Московитської Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви свідчить факт, що, не шкодуючи грошей, більшовики організували підсилення обновленців на міжцерковному рівні. На початку 1926 «Жива Церква» несподівано отримала підтримку константинопольського патріарха Василія ІІІ, а відтак і єрусалимського патріарха Даміана. У травні 1928 представник константинопольського патріарха своєю присутністю на Третьому соборі «Живої Церкви» також легітимізував спеціальну постанову «Про липківщину» із засудженням УАПЦ. Коли ж ця бутафорна «церква» в основному виконала поставлені НКВС завдання (після 1927) розпочалась її цинічна утилізація. Священників та активних мирян ув’язнювали, єпископів переважно розстрілювали. Із «покаянням» останнього обновленського єпископа Ювеналія Машковського у 1943 вона остаточно припинила своє існування.
Створення та діяльність «Живої Церкви» подією релігійного життя могли би бути в будь-якій країні світу, але тільки не в Московії чи на окупованих нею землях. Від початків історії цієї імперії-покруча її володарі – царі, керівники партії, президенти – використовували церковну інституцію не як середник спілкування з Богом, але виключно як інструмент досягнення політичних дивідендів. Не винятком є також так звана Російська Православна Церква (правильно має бути Московитська Православна Церква), яка далеко не є інституцією релігійною, але всього лише жалюгідною філією московського ФСБ.
