За правильну етнічну картину світу!
Олег Баган
Кожна нація формується і міцніє на основі своїх традицій – духовних, культурних, соціальних, інституційних, моральних, ідейних тощо. Однією з таких традицій є мовно-поняттєва. Залежно від того, як певна нація мовно означує зовнішній світ, тлумачить його, образно переосмислює його в своєму мовленні, так вона й утверджується в світі.
Українська нація належить до таких тривало беждержавних народів, в яких через столітню зовнішню окупацію відбулися руйнування внутрішніх парадигм названих вище традицій. Це ставалося не випадково, а через спеціальну спрямованість імперських асиміляційних зусиль. Адже зруйнувати парадигму певної національної традиції – означає ослабити підневільну націю, зламати її живодайні інтенції.
Зрозуміло, що впродовж століть об’єктом спеціальних руйнацій була мовна традиція українства. Особливо дошкульними були дії неукраїнської влади в сталінську добу нашої історії (1925 – 1953 рр.). Саме тоді офіційна українська мовна політика, український правопис і масове суспільне мовлення піддалися вельми прицільній русифікації. Тож боротьба за повернення органічної української мови триває й, очевидно, триватиме ще довго.
Однією з важливих ланок української лінгвосистеми є номінація країн і народів. Правильне їх називання не тільки нормує систему назв чужих народів та етнічних просторів, а й правильно унормовує нашу загальну картину світу. Неправильно чи неточно названий етнос – це неправильно й неадекватно зрозумілий і сприйнятий світ.
Саме в радянський час в українській етнономенклатурі утвердилися такі неправильні назви країн і народів, як Іспанія та іспанці, Грузія і грузини, Чечня і чеченці, Черкесія і черкеси, Осетія й осетини, Якутія і якути, Чукотка й чукчі, Росія і росіяни. Історично правильними й умотивованими їхніми відповідниками мали б бути наступні: Еспанія й еспанці, Картвелія і картвели, Ічкерія й ічкери (варіант – ічкерці), Адиґея й адигейці, Аланія й аланці, Саха і сахалари, замість слова «чукчі» (явно принизливого) вартувало б уживати слово «ораветлани» – самоназву цього прадавнього народу; Московія й московити (варіант – москалі).
У наведених прикладах ми маємо три різні варіанти мотивацій, через які в українську мову потрапили неправильні назви країн і народів. Перший варіант – Іспанія й іспанці – це приклад поспішних змін в річищі стрімкої і насильницької русифікації українського правопису, яка тривала в 1930-і рр., внаслідок чого були викинуті з української мови традиційні, усталені й логічно виправдані слова «Еспанія» та «еспанці», які мали вже й тривалу літературну традицію.
Другий приклад – це запозичені від росіян зневажливі назви різних народів, яких вони покорили: Грузія і грузини, Чечня і чеченці, Черкесія і черкеси, Осетія й осетини, Якутія і якути, Чукотка і чукчі. Вони ведуть своє походження з хаотичного народного російського слововжитку XVІІІ – ХІХ ст., відповідно, не мають жодного лінгвістичного підґрунтя і логіки етнічної номенклатури. Часто це різноманітні прозвиська названих народів, невідомо ким уведені і застосовувані. Всі вони використовувалися росіянами для зневажливої характеристики цих підкорених народів. Друга їхня мета – це позбавлення підкорених народів етнічної традиції: відібравши від них історично й етнічно правильні назви – Картвелія, Ічкерія, Адиґея, Аланія, Саха – росіяни позбавляли їх відчуття власної етнічної і культурної пам’яті. Наслідком мали стати процеси денаціоналізації цих народів.
І третій приклад – Росія й росіяни. Це зразок, коли одна нація (москвини) прагне перебрати собі духовну, культурну, ідейну (ідеологічну), історичну традиції підкореного народу (українців), і тому через уподібнення власного свого нового етноніму до давнього українського – Русь і русини – здійснює це явно по-злодійськи. Назвавши себе у 1721 р. Росією, а московський народ – росіянами, Московія в одну мить стала спадкоємцем всіх духовних, культурних, моральних, державницьких, суспільних традицій, які розвивалися на землях Русі-України від ІХ ст.
Якщо у випадку зі словом «Іспанія» псується українська орфоепія й культурна традиція («Ти була – Еспанія, Ти була – Еллада…» – Є.Маланюк), у випадку зі словами «Грузія», «Чечня», «Черкесія», «Осетія», «Якутія» і «чукчі» (назва півострова – «Чукотка», – мабуть, має залишитися як надто засвоєний неправильний варіант) в українську мову вводиться системна плутанина в сфері нашої етнонімії і затуманюється етнічна картина світу, то у випадку зі словом «Росія» у всю українську гуманітаристику – мовознавство, історіографію, літературознавство, культурологію, етнопсихологію, соціологію, філософію тощо – вноситься глобальна плутанина через затрудненість розрізнення і плутанину понять «Русь» і «Росія», «русини» й «росіяни», «руський» і «російський» тощо. А це означає, що постійної поняттєвої руйнації зазнають всі галузі української науки, не кажучи вже про публіцистику. Скажімо, коли усі культурні, духовно-церковні, історичні, політичні, ідейні явища, які ставалися на території історичної Московії протягом ХІІ – ХХ ст., будуть називатися в українській науці «московськими», а не «руськими», як є зараз, то це зніме величезну кількість логічних плутанин, поняттєвих помилок, неправильних інтерпретацій.
Отже, повернувши в сучасний український мововжиток слова «Еспанія» й «еспанці», «Картвелія» і «картвели», «Ічкерія» й «ічкери», «Адиґея» й «адиґейці», «Аланія» й «аланці», «Саха» і «сахалари», «ораветлани», «Московія» і «москвини», ми нікого не образимо. Як кожна вільна нація у своїй вільній державі, ми, українці, маємо цілковите право й моральну потребу правильно унормувати нашу мову і мовлення. Тож закликаємо до обговорення цієї проблеми академічну спільноту України, українські культурні й політичні середовища, зокрема мовознавців та істориків, які найбільше і найглибше введені тематично в цю проблематику.
