У 2023 році рішенням сесії міськради вулицю Декабристів у Полтаві перейменовано на Кирило-Мефодіївську. Так пошановано Кирило-Мефодіївське Братство (товариство), яке виникло у грудні, 180 років тому. Діячів Братства – видатних Українців Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Миколу Савича, Опанаса Марковича, Івана Посяду, Пантелеймона Куліша, увічнено у назвах вулиць сіл і міст Полтавського краю.
«Згуртувалися довкола великого задуму – «видвинути рідну мову і націю з духовного занепаду»
«Поява в Україні географічних об’єктів, названих на честь декабристів, жодним чином не пов’язана з розвитком питомо української топонімії. Незважаючи на існування філій російського декабристського руху в Україні, його програми не передбачали політичної, культурної та державної окремішності для українського народу. Так, розроблений керівником Південного товариства в Тульчині Павлом Пестелем проєкт конституції — «Руська правда»—був наповнений імперським духом і не визнавав за українським та іншими народами, які населяли Російську імперію, права на окреме політичне існування»,—говориться у фаховому висновку Експертної комісії Українського інституту національної пам’яті (УІНП).
Тож, у межах виконання закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» вулицю Декабристів у Полтаві перейменовано на Кирило-Мефодіївську. Так пошановано Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке виникло у грудні 1845 року, 180 років тому. «Молоді патріоти згуртувалися довкола великого задуму – «видвинути рідну мову і націю з духовного занепаду, а українського кріпака з неволі духовної і соціальної», – згадував Пантелеймон Куліш про цю українську таємну політичну організацію, яка діяла у Києві протягом грудня 1845 – березня 1847 рр.
У квітні 1846 р. до братства вступив Тарас Шевченко.
Головне завдання братства полягало у знищенні російського царизму, в побудові майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення цілого ряду реформ, зокрема, створенні демократичної спілки слов’янських народів на принципах рівності і суверенності на чолі з Україною; скасуванні кріпосного права та станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. «Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи втілення їх у життя– від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш)–до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Учасники братства вели активну громадсько-політичну діяльність: розповсюджували програмні документи, прокламації («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Т. Шевченка; займалися науковою роботою, виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, П. Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ. У березні 1847 року діяльність братства була викрита, а його члени заарештовані. Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати», – говориться на офіційному сайті УІНП.
Серед діячів Товариства – плеяда українських митців і інтелектуалів, життя яких пов’язане із Полтавщиною. Це і вчений Микола Гулак, котрий тривалий час мешкав у селі Гулаківка, яке нині входить до Гребінківської міської громади Лубенського району; і журналіст, педагог, викладач Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський; і поет, учений Георгій Андрузький, який народився у селі Вечірки (нині належить до Пирятинської міської громади Лубенського району Полтавської області). Також Олександр Тулуб й Олександр Навротський, які народилися у Золотоніському повіті Полтавської губернії та інші.
Учасників Кирило-Мефодіївського товариства Миколу Костомарова, Миколу Савича, Опанаса Марковича, Івана Посяду, Пантелеймона Куліша, Дмитра Пильчикова пошановано у назвах вулиць Полтавщини. Про це далі.
Вулиця Миколи Костомарова у Полтаві
За ініціативи упорядника цього матеріалу у липні 2024 року розпорядженням Полтавської ОВА №416 у Полтаві з топонімії прибрано назву вулиці, де прославлявся Павєл Бобровський. Він воював проти УНР за «єдіную і нєдєлімую росію» у Білій гвардії, зокрема у частинах Збройних сил Півдня Росії, належав до еміграційного Товариства денікінських офіцерів-артилеристів.
Натомість вулицю названо на пошану Миколи Костомарова – історика та письменника, ідеолога слов’янського відродження. Закінчив Харківський університет, склав іспит на ступінь кандидата і магістра. Вивчав минуле Слобожанщини, епоху Богдана Хмельницького, водночас займався літературною творчістю. Один із засновників «Кирило-Мефодіївського братства», автор його програмного документа «Книга буття українського народу». Його заарештували весною 1847-го. Після амністії (1855 року) він став професором історії. За політичними поглядами – поміркований демократ, який стояв на позиціях українофільства. Від 1860- го – член Археографічної комісії, один із організаторів часопису «Основа» та журналу «Киевская старина». За активної участі Миколи Костомарова вийшло перше посмертне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка у 1867 році. Серед відомих історичних творів Миколи Костомарова – «Богдан Хмельницький» (1859), «Смутні часи Московської держави» (1863), «Останні роки Речі Посполитої» (1869, «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884)
Вулиця Миколи Савича у селі Середняки
У 2023 році рішенням 42-ої позачергової сесії 8-го скликання Петрівсько-Роменської сільської ради Миргородського району у селі Середняки Петрівсько-Роменської громади Миргородського району Полтавської області земляка, учасника Кирило-Мефодіївського братства Миколу Савича увічнили у назві вулиці.
Савич народився у селі Середняки 1808 року. Закінчив філософський факультет Харківського університету. У 1831—1834 роках Савич вчився в Парижі у Колеж де Франс. Потім жив у своєму маєтку на Полтавщині. У середині 1840-х років познайомився з Тарасом Шевченком. У 1846 року долучився до Кирило-Мефодіївського товариства, обстоюючи скасування кріпацтва і повалення монархії. За участь у товаристві був відданий під нагляд поліції. Скориставшись своїм знайомством з Адамом Міцкевичем, на початку січня 1847 року передав тому рукописну копію поеми Тараса Шевченка «Кавказ». Після викриття товариства був відкликаний з-за кордону в Росію і заарештований. Після звільнення з-під арешту висланий на батьківщину під нагляд поліції.
З 1848 року Микола Савич мешкав у Одесі, обирався гласним міської думи. Входив до Одеського товариства історії і старожитностей. Для газети «Одеський вісник» писав статті на політичну і економічну тематику. Був похований на першому християнському цвинтарі Одеси. Комуністичною владою цвинтар було зруйновано. На його місці був відкритий «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами.
Вулиця Опанаса Марковича у Гребінці
Вдячний депутатам Гребінківської міської ради за підтримку моєї пропозиції: у 2023 році у Гребінці вулицю Лєрмонтова перейменували на честь Опанаса Марковича—уродженця села Кулажинці (тепер належить до Гребінківської громади).
Був нащадком старовинного козацько-старшинського роду. 1847-го був заарештований за участь у Кирило-Мефодіївському братстві та за знайдене під час обшуку «стихотворение возмутительного содержания» (твір Т. Шевченка «І мертвим, і живим…») і на три роки висланий до міста Орла під нагляд поліції. Там познайомився з Марією Вілінською (яка невдовзі почне друкуватися під псевдонімом Марко Вовчок). З нею він візьме шлюб у січні 1851-го. Зібрав кількасот пісень з нотами та близько 50 тисяч (з варіантами) приказок, прислів’їв, загадок. Оскільки суд заборонив Марковичу публікацію власних робіт, то він безкоштовно віддавав друзям-лексикографам свої набутки. Багато зібраних Марковичем фольклорних і етнографічних матеріалів опубліковано Амвросієм Метлинським, Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим. Також укладав «Словник української мови» та долучався до створення українського суспільно-політичного і літературно-мистецького журналу «Основа». Організував концерт пам’яті Тараса Шевченка, а зібрані кошти віддав його родичам.
Вулиця Івана Посяди у Зінькові
У липні 2024 року розпорядженням Полтавської ОВА №416 топонімію Зінькова очищено від сталінського письменника, голови спілки письменників СРСР Максіма Горького і підтримано мою пропозицію увічнити у новій назві Івана Посяду.
Він народився 9 квітня 1823 року у місті Зіньків на Полтавщині. Дід і дядьки мали землю біля Зінькова. Навчався в Зіньківському повітовому училищі. Потім у Полтавській гімназії, де був учнем поета Левка Боровиковського і заприязнився із Олександром Навроцьким – майбутнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства. Згодом вступив на філософський факультет Київського університету, одночасно слухав педагогічний курс при університеті. Тоді ж під орудою професора Ореста Новицького написав свій перший твір «Про суть мислення взагалі». Під час літніх канікул збирав на Полтавщині фольклор. Став членом Кирило-Мефодіївського товариства, під впливом Тараса Шевченка належав до радикально-демократичного крила. Російські жандарми провели обшуки у помешканні Посяди, і невдовзі відправили до в᾽язниці Третього відділу. Після арешту перебував на Полтавщині, під наглядом поліції, потім був призначений директором Київської учительської семінарії. Працював домашнім учителем.
Згодом провів вісім років за кордоном: вивчав політичний лад Австрії, Швейцарії, Франції та Пруссії; відвідав Єнський, Лейпцизький, Берлінський та Галльський університети; слухав лекції, брав участь у педагогічних конференціях, давав уроки. Знання, опановані уродженцем Полтавщини за кордоном, дають підстави говорити про нього як про одного з найосвіченіших людей того часу.
Після повернення перейшов на викладацьку роботу у м. Коростишеві (нині Житомирська область). Викладав методики рідної мови й математики. Дев᾽ять років подвижницької праці закріпили за ним репутацію видатного українського педагога – новатора. Залишив праці про творчість Миколи Гоголя та буквар для народних учителів. Протягом усього життя Посяда підтримував зв’язки з Полтавщиною, бував у Зінькові, Полтаві. Намагався відкрити в Полтаві учительську семінарію на зразок Коростишівської та його ідея не знайшла підтримки з боку більшості земців. Помер 24 жовтня 1804 року у Користишеві.
Вулиця Родини Пильчикових у Полтаві
На пропозицію професора, краєзнавця Леоніда Булави 26 січня 2024 року сесія Полтавської міської ради перейменувала вулицю Попова на Родини Пильчикових.
Дмитро Пильчиків (Пильчиков), громадський і культурний діяч, педагог, пропагандист українофільства у Полтавській Громаді, батько українського фізика Миколи Пильчикова народився 7 листопада 1821 у Полтаві. Закінчив 2-гу гімназію в Києві (1839), навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету імені Святого Володимира. Завершивши навчання у 1843 році, працював помічником бібліотекаря в цьому ж університеті, жив якийсь час у Києві, де завів дружбу з Миколою Костомаровим та Пантелеймоном Кулішем. Протягом 1846-64 років викладав у Полтавському кадетському корпусі історію, згодом – політекономію і статистику. У 1846-му познайомився з Тарасом Шевченком і вступив до Кирило-Мефодіївського Братства, яке було розгромлене через рік за доносом студента Олексія Петрова. Дмитрові пощастило не потрапити під слідство в цій справі завдяки тому, що Петров пропустив у доносі його ім’я.
У другій половині 50-х років (це був час громадського піднесення в Україні після поразки Росії в Кримській війні) Дмитро Павлович став ініціатором багатьох корисних справ у культурному житті Полтави. Письменник Олександр Кониський згадував: «Не було тоді такої події громадсько-поступової, щоб біля неї не працював Пильчиков — коли не яко ініціатор, то яко робітник. Недільні і суботні школи (їх було в Полтаві, місті невеликому, з 30-ма тисячами людности, — п’ять), щоденна школа, народні читання, народна бібліотека, народний театр, літературно-музичні ранки і вечори, публічні відчити, дівоча гімназія й таке інше — з усім отим з’єднано наймення і праця Пильчикова». В 1860-70-х роках брав участь у національно-демократичному русі. Був членом і активним пропагандистом українофільства у Полтавській Громаді, яка виникла наприкінці 1850-х і налічувала близько 60 членів, серед яких – письменники Олександр Кониський, Панас Мирний, поміщиця Єлизавета Милорадович, Віктор Лобода та ін. Пильчиков разом із друзями-громадівцями у 1861 році висадив Шевченкового дуба в колишньому саду Гуссона на Павленківській околиці Полтави, поширював Шевченків «Кобзар».
У березні 1862 року Дмитро Пильчиков і Віктор Лобода в листі до чернігівського етнографа Степана Носа кликали гуртуватися в боротьбі за право України навчати своїх дітей рідною мовою і долучили до листа копію петиції до Петербурзького комітету грамотності. Вони просили міністра державних маєтностей зареєструвати підручники української мови для сільських шкіл, в тому числі й видані в Полтаві. На початку 1863 року їх вислали з Полтави «за распространение малорусской пропаганди». Жив у Херсоні та Одесі. Влітку 1873 року, перебуваючи у Львові, підтримав створення літературного товариства ім. Т. Шевченка (згодом — наукове Товариство ім. Т. Шевченка), котре існує дотепер. Він привіз гроші від Єлизавети Милорадович на організацію Товариства. Наприкінці життя мешкав у Харкові, де і помер 17 жовтня 1893 року.
Вулиці Пантелеймона Куліша у Полтаві та у селі Заріг
На честь видатного українського інтелектуала Пантелеймона Куліша навесні у 2024 році рішенням 28-ої сесії селищної ради №26 за ініціативи автора цих рядків та завідувачки кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету Віри Мелешко депутати Оржицької селищної ради у селі Заріг перейменували вулицю Першотравневу, а у липні цього ж року у Полтаві вулицю совєцьких партизан.
Життя і діяльність Куліша пов’язані із козацьким хутором (нині село) Заріг . «Тут влітку 1853 року придбав садибу. Нова власність – це 120 десятин (близько 131 га) з чорноземом, сінокосом, цінним лісом. Цю покупку літературознавці розглядають як капіталовкладення. Письменник облаштував хутір Заріг всім необхідним задля культурницьких місій, розгорнув літературну і наукову діяльність. Уклав і видав томи історичних записів про Україну. Авторські гонорари спрямував у розвиток українського книговидання та періодики. Щоб підтримати двотижневик «Народ» (редактори Михайло Павлик та Іван Франко) та україномовну газету “Хлібороб”, передав прибуток від своєї поетичної збірки «Дзвін». А для жіночого видання «Наша доля» надав власні переклади. Пантелеймон Куліш був не тільки в дружніх, а й у фінансових стосунках з Тарасом Шевченком: оплатив гонорар за твори поета, вміщені в альманасі “Хата”, друкував «Кобзар» (коштом Платона Симиренка, 1860 р.). Радив Шевченкові тиражувати «Живописну Україну» не тільки для заробітку, а й «щоб дітвора дивлячись на сі картинки, набиралась доброго смаку»», – повідала Віра Мелешко. Цікавий факт: у ХІХ ст. вже знали про краудфандинг, так, у 1863 році в друкарні Куліша вийшла «Арихметика або щотниця» Олександра Кониського, профінансована за громадські кошти (5000 крб зібрані М. Костомаровим для відкриття видавництва науково-популярних книжок «народові для науки»).
У 1847-му заарештований за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Російські жандарми за «надзвичайні думки про важливість України» та наявність у його творах «двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії» був засуджений до ув’язнення. Згодом його направили на 3-річне заслання до Тули. Пізніше у Санкт-Петербурзі активно співпрацював з першим українським часописом «Основа». Автор першої фонетичної абетки для української мови, яку іноді називають «кулішівкою». Її заборонили в 1876-му, після виходу Емського указу. Пізніше вона зазнала певних змін і стала основою сучасного українського правопису. Здійснив перший переклад Біблії українською мовою. Перекладав твори Шекспіра, Байрона, Гейне, Міллера та інших корифеїв світової літератури. Автор першого українського історичного роману «Чорна рада».
За матеріалами із офіційного сайту УІНП упорядкував Олег Пустовгар, представник УІНП в Полтавській області
