ЮВІЛЕЙ НА ПРОСЛАВУ ВЕЛИКОГО МИТРОПОЛИТА, а також декілька небайдужих зауваг
Цього року випадає ювілей ще не так віддалених у часі, але направду історичних подій 30-літньої давнини – пробудження української нації після багаторічного комуністичного гніту та виходу УГКЦ з підпілля. Для багатьох фахівців незбагненним є той факт, що в умовах, коли вже завершилась війна, коли КҐБ та РПЦ докладали максимальних зусиль, щоби навіть пам’ять про УГКЦ викорінити з мізків галичан та закарпатців, коли жодна інша опозиційна структура не змогла витримати жорсткого пресингу з боку комуністичних спецслужб і раніше чи пізніше припиняла своє організаційне існування, – так-от Українська Католицька Церква східного обряду понад чотири десятиліття не просто пасивно чинила опір своїм буттям, але непомітно та наполегливо відроджувала постійно знищувані структури та розвивала їх. УГКЦ була єдиною інституцією, яка у 1988-1989 роках вийшла з підпілля з власним єпископатом, духовенством, чернецтвом й мирянами (тобто повноцінною структурою), і хай матеріально пограбованою, але духовно міцною та непереможною.
Питання вивчення обставин і чинників, які дозволили УГКЦ так довго протистояти переслідуванням і перемогти у нерівній боротьбі, ще чекають своїх дослідників, проте вже нині з певністю можна ствердити, що одним з найважливіших чинників і запорукою незнищенності Церкви у другій половині минулого століття була довголітня і невтомна праця Митрополита Андрея Шептицького.
Від часу спорудження пам’ятника праведному Андреєві у Львові, як лише постала Громадська рада «Святий Юр», увесь цей час вона проводить працю над дослідженням і популяризацією духовного та організаційного спадку великого Митрополита. Притому максимальні зусилля у цій праці звернені на українську шкільну та студентську молодь. Здійснюється така праця у форматі Свята української молоді під патронатом Андрея Шептицького в містах і селах Галичини, а від цього року ще й на Волині, – а це теоретичне опрацювання спадщини самого Митрополита та визначних українських діячів доби Андрея Шептицького, презентація напрацьованого матеріалу на науково-практичних конференціях, спортивні змагання у різних видах спорту, пісенний і танцювальний фестивалі, виставки художніх учнівських робіт тощо. Кожного року кульмінація таких святкувань відбувається в день уродин Митрополита 29 липня на локації собору св. Юра у Львові – місці, де спочивають останки праведника.
Особливістю цьогорічних святкувань стало те, що відбувалися вони протягом двох днів: 28 і 29 липня. Іншою родзинкою святкувань був дводенний концерт духовної музики у виконанні солістки Львівської національної філармонії Олени Мацелюх (орган) та Ігоря Мацелюха (флейта пана). В рамках святкувань уже традиційно було проведено футбольний турнір на базі СШ № 34, заслухано фраґменти найкращих цьогорічних доповідей і, звісно, концерт української національної та духовної пісні у виконанні дітей і молоді. Варто відзначити, що від року до року зростає виконавська майстерність юних виконавців – і цей рік не став винятком.
Святкування й справді вийшли на славу Божу та прославу праведного Андрея. Хіба лише одна прикра деталь… Стосується вона всього загалу та виявляється у незрозумілому збайдужінні українців. За останнє десятиліття – хто і яку би не організовував громадсько-культурну чи релігійну ініціативу – збирають вони не надто чисельну аудиторію. Наші краяни якось раптом майже перестали цікавитись питаннями культури й духовності та вже навіть не дрейфують, а стрімголов несуться в бік низьковартісних та примітивних розваг і шоу гідних хіба рівня люмпен-пролетаріату. Чому воно так діється? Важко відразу та однозначно відповісти на це питання, бо тут задіяний чималий спектр різноманітних факторів. Та серед них одним із вагомих є той, що проблемами формування смаків та уподобань народу вже мало хто з людей освічених і духовних цікавиться, – ось і полишений цей люд на методичну щоденну формаційну обробку світу з його чималим арсеналом засобів.
І тут знову на згадку приходить доба Андрея Шептицького. Безперечно, відразу можна заопонувати, що, мовляв, тоді цілковито іншими були часи та обставини й, зрештою, й іншим був світ з його ще нерозвиненими та технічно слабенькими спокусами. Так, світ був інший, але й не такими збайдужілими були інтелігенція та духовенство, які виразно виявляли себе як правдиві вчителі і провідники нації. Гасло першої половини минулого століття, що «людина з високою освітою належить уже не собі, але народові» найкраще свідчить про дух та почування провідної освіченої верстви того часу. Професори, адвокати, лікарі, мистці, інженери і, звісно, душпастирі були перейняті великою ідеєю служіння Богові та народу. І нині ця ідея не відійшла у небуття, але через незбагненне збайдужіння багатьох ледь жевріє в середовищі нечисленних ентузіастів – і тим більше гнітить серце. Більшість акцій та заходів останнього десятиліття, що проводяться у Церкві чи в суспільному просторі, засвідчують це. Не винятком стало і цьогорічне Свято української молоді. Окрім задіяних у Святі священиків і владики, на виступи дітей та юнацтва до собору св. Юра прибули всього-на-всього один священик з парохіянами із львівської парохії, один – з кількома парохіянами спеціально приїхав з Дрогобича – та один священик ПЦУ із Сокальщини. Ось виходить, що віддати шану великому Митрополитову – тому, кому нинішня УГКЦ завдячує своїм існуванням у вільній державі, – прийшло два греко-католицьких та один православний священики. Якщо так триватиме й далі, то за який десяток-другий літ наші храми спорожніють, і те, чого репресіями та каторгами не зуміли доконати більшовики, тихо і без зайвого галасу зробить байдужість.
Цей виклик новітнього часу є актуальним не лише для УГКЦ, інших українських Церков чи нації, – він є універсальним для цілої людської цивілізації і поки що не напрацьовано єдиного рецепту успішної йому протидії. Та оскільки виклик є, то необхідно шукати й шляхи його вирішення і зробити це можемо тільки усі разом – духовенство та інтеліґенція – так як це вже було у добу нашого великого Митрополита.
