Володимир Лиско – незламний священник нескореної Церкви (140 років тому)
140 років тому:
21.09.1882 – у м. Кам’янка-Струмилова, нині Кам’янка-Бузька на Львівщині народився Володимир Лиско, священник УГКЦ (1910). Батько блаженного священномученика УГКЦ о. Романа Лиска. Закінчив 5-ту львівську гімназію, теологічний факультет Львівського університету, університет Інсбрука (1907-1909), доктор богослов’я (1909). У 1909 одружився з Іванною Анізією Цегельською, в шлюбі народилися дві доньки і п’ять синів. Душпастирював у м. Олесько, м. Городок, містечку Сасів на Львівщині, з 1936 декан Золочівський. За ревне священниче служіння нагороджений крилошанськими відзнаками, за активну національно просвітницьку працю переслідуваний польською владою, двічі заарештований. У 1918 на сім місяців ув’язнений у польському концентраційному таборі Домб’є. У Городку засновник чотирикласної приватної української школи під опікою «Педагогічного товариства», «Захисту для сиріт» (1917), «Української торгівлі», ініціатор спорудження великого будинку «Власної помочі», відновлення старенької церкви. У місті, що знане до нього як осередок москвофільства зумів переламати ситуацію, прихилити інтелігенцію і невдовзі очолив більшість повітових громадських організацій. В Олеську увійшов до комітету спорудження пам’ятника о. Маркіяну Шашкевичу на Підлисецькій горі, очолив Товариство ім. о. М. Шашкевича та філії товариств «Сільський господар» і «Овочева шкілка», створив духовий оркестр. Активний діяч товариства «Просвіта», організатор по селах читалень в яких постійно виступав з лекціями, член Надзірної Шкільної ради. У Сасові добудував й оздобив нову муровану церкву та реставрував стареньку дерев’яну, ініціював відкриття чотирикласної школи, долучився до будівництва «Народного дому», заснував три читальні, три торговельні кооперативи, Український католицький союз із відділом ремісничої молоді, дві Марійські дружини. А попри це писав теологічні та публіцистичні статті, які видавав окремими брошурами та друкував у церковних і народних часописах. У 1945 на вимогу підполковника НКДБ та уповноваженого у справах релігії перейти в московське православ’я рішуче заявив, що не зрадить віри, а після його виступу на деканальних зборах усі священники деканату підписали заяву, що не відступляться від віри. Зокрема в заяві укладеній о. Володимиром сказано: «ми тримаємося своїх переконань, від яких під втратою спасіння відступити не можемо». Після цього заарештований і 8 місяців утримуваний під слідством, проте за відсутности доказів і не вибивши в нього признання в антирадянській діяльности, вже після псевдособору в травні 1946 випущений на волю. Продовжив напівлегальне душпастирювання на своїй парохії та в сусідніх селах, що залишились без священників, часто відправляв богослужби вдома. В жовтні 1948 повторно заарештований і засуджений на 10 років Мордровських таборів. В ув’язненні продовжував таємно сповняти душпастирське покликання. В березні 1955 із підірваним здоров’ям звільнений, самостійно вже не міг ходити то ж щоби повернутися додому за ним приїхав зять. Прикутий до ліжка все ж уділяв Тайни Сповіді, Вінчання, Хрещення, попри параліч правої руки писав богословські розвідки, а також спогади. Під час чергового обшуку КДБ спогади були вилучені, то ж працю довелося починати наново (надруковані видавництвом «Каменяр» у 2000). Помер у м. Винники, нині Львівської міської ради 1964.
