В’ячеслав Липинський – фундатор української державницької історіографії (140 років тому)
140 років тому:
17(5).04.1882 – у с. Затурка на Волині народився В’ячеслав (Вацлав) Липинський, історик, історіософ, соціолог, публіцист, дипломат, дійсний член НТШ (1914), теоретик українського консерватизму (Гетьманського руху), фундатор української державницької історіографії. Походив з польського шляхетського роду, проте досконало володів українською мовою, сприйняв місцеву культуру та звичаї. Навчався у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Навчаючись в Києві, наприкінці 1890-х прилучився до «хлопоманів» та «гуртка Требінської», який об’єднував людей одержимих любов’ю до України. Вже в той час на відміну від багатьох ровесників, які захоплювались примарними ідеями соціалізму та лівого радикалізму притримувався консервативної та національно-державницької ідеології. Закінчив Ягеллонський університет у Кракові (1903-1908). Після завершення навчання оселився на хуторі під Уманню, де займався науковою працею, провадив активну діяльність із навернення польської та полонізованої української шляхти Правобережної України до українства. Задля цього з однодумцями у Києві видавав двотижневик «Przegląd Krajowy» (1909), в якому піднімались питання української національної ідентичности та де майже половина статей належала його перу. У праці «Шляхта на Україні…» обґрунтував необхідність відродження української еліти для самостійного державного життя. У лютому 1909 у Києві провів з’їзд українців польської культури. У березні 1911 у Львові на таємній нараді емігрантів з Великої України та галицьких діячів виклав концепцію конституційної монархії майбутньої суверенної української держави. Після Лютневої революції учасник українізації військових частин на Полтавщині, не підтриманої Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Через брак державницької волі різко критикував українських соціал-демократів. Співзасновник і автор політичної програми Української демократично-хліборобської партії (1917). Навесні 1918, після вигнання більшовиків з України зблизився з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. Від початку червня 1918 посол Української Держави у Відні, після падіння Гетьманату дипломатичний представник УНР, проте після розстрілу П. Болбочана та репресій проти діячів державників подав у відставку. Співзасновник об’єднання українських монархістів – «Українського союзу хліборобів-державників» (Відень, 1920).
На роки еміграції припала його найінтенсивніша наукова та громадсько-політична діяльність. Переосмислюючи недавні революційні події критикував Центральну Раду та Директорію УНР за те, що замість зосередитись на найголовнішому питанні будівництва суверенної держави вони вдались до вирішення поточних соціальних проблем, що замість опертя на середнє та заможне селянство й українську буржуазію, віддали перевагу пролетарям та пролетаризованому селянству, що змарнували пробудження національної свідомості широких народних мас. У своїх державотворчих роздумах почасти ототожнював поняття «нація» і «держава», твердячи, що лише постання української держави дозволить сформувати українську націю з усіх мешканців України не залежно від їх національної, політичної, релігійної чи соціальної приналежности. Він перевів історіографію з народницьких позицій (Костомаров, Антонович, Грушевський) згідно яких саме народ (селянство) був головним рушійним чинником історії на державницькі, за якими держава організовує суспільство та забезпечує його поступ (народники державу розглядали як інститут насильства). Зокрема, оцінюючи козацьку революцію під керівництвом Б. Хмельницького, наголошував на виняткові важливості також масової та активної участі у ній української шляхти і в тому числі католицької, що політично структурувало козацтво.
За дорученням Гетьмана П. Соропадського очолив кафедру політології і соціології у новоствореному Українському науковому інституті в Берліні (1926-1928). Проте з огляду на слабке здоров’я у 1928 повернувся до Австрії. 1929 розійшовся з П. Скоропадським у баченні подальшої діяльності Союзу хліборобів-державників, оголосив його розпуск, зблизився з Василем Вишиваним і з кількома послідовниками заснував «Братство українських класократів-монархістів, гетьманців» (1930). Помер від туберкульозу в Австрії 1931. Похований у рідному с. Затурці на Волині. Більшовики двічі у 1940-х та в 1970-х руйнували могилу великого патріота України, трамбуючи всі цвинтарні поховання колгоспною технікою. З відновленням незалежності на символічній могилі розчищеного кладовища встановлено пам’ятник.
В. Липинський: «Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що якщо не буде України, як не буде нашої Української Держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити».
В. Липинський: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».
В. Липинський: «Я переконаний, що в тяжкі і рішаючі для нашої нації і держави часи не вільно нікому усуватися від роботи, не вільно свої приватні погляди і бажання ставити вище від загальної справи». До цього додавав, що національне лицарство полягає в точнім виконанні в найтяжчих умовах взятих на себе добровільно і під присягою обов’язків, а не в пустомельстві про «українських самураїв» і ношенню оселедців на головних уборах.
