Петро Конашевич-Сагайдачний – символ української військової звитяги (400 років тому)
400 років тому:
20(10).04.1622 – у Києві від не вилікуваної рани помер Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Навчався в Острозькій школі (1592-1598). Коротко працював домашнім вчителем, помічником київського земського судді й невдовзі вирушив на Січ. Як вправний лучник отримав прізвисько Сагайдачний. 1606 (за іншими даними – 1601) вперше обраний гетьманом, згодом неодноразово козацтво вручало йому гетьманську булаву. Під його командуванням козаки регулярно робили військові походи проти Туреччини й Кримського ханства. Під час морського походу на Варну (1606) козаки здобули фортецю, що до того вважалася неприступною, знищили усі османські кораблі та берегові укріплення, визволили кілька тисяч бранців. Наступного року запорожці під його командуванням захопили й спалили Перекоп і Очаків. Відтак відзначився чималою кількістю інших вдалих походів. У 1616 знову обраний гетьманом Війська Запорізького й очолив похід на головний невільничий ринок Криму – Кафу (нині Феодосія), що мала неприступні 13-метрові зовнішні стіни довжиною 5 кілометрів і нараховувала від 70 до 100 тисяч мешканців. Розгромивши на виході з Дніпра в Дніпрово-Бузькому лимані ескадру османських галер, козаки здобули Кафу, визволили багато українських невільників, а вже восени 1616 зробили новий похід вже в Туреччину й, спаливши до трьох десятків галер, здобули міста Трапезунд, Синоп й атакували Стамбул. Тогочасний італійський мандрівник П’єтро делла Валле свідчив (1618), що «турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки».
У червні 1618 очолив 20-тисячне козацьке військо в поході польського королевича Владислава на Москву, метою якого було здобути для Владислава корону московського царя. Війна Польщі з Московським царством розпочалася у квітні 1617, проте вже навесні наступного року військова кампанія опинилась на межі краху – ані поповнення, ані грошей не надходило, тож жовніри масово покидали польське військо. Порятувати ситуацію могло козацьке військо і Сагайдачний використав цю нагоду, поставивши перед польською адміністрацією вимоги про розширення козацької території у Речі Посполитій, збільшення козацького реєстру, гарантування прав Православної Церкви, судової та адміністративної автономії України. Лише в силу неминучої катастрофи військової кампанії польський король Сигізмунд ІІІ погодився на ці умови та вислав Сагайдачному клейноди – булаву, бунчук, печать і прапор; правда полякам не вдивовижу було обіцяти, а відтак не виконувати обіцянок. Впродовж кількох місяців походу козаки здобули чимало московитських міст, 6 жовтня в битві біля Донського монастиря Сагайдачний особисто зійшовся у двобої з Василем Бутурліним і скинув воєводу з коня, а вже 8 жовтня поблизу Тушино українське військо з’єдналось з польським. У цій ситуації, значною мірою також завдяки військовій відвазі та завзяттю козацтва, Москва повинна була впасти, проте польська сторона 11.12.1618 уклала Деулінське перемир’я за яким Річ Посполита повернула раніше загарбані Москвою Смоленщину, Чернігівщину, Новгород-Сіверщину, а король зберіг право претендувати на московський трон. Згідно тверджень Дмитра Яворницького після повернення до Києва Сагайдачний прийняв титул «гетьмана України» (покозаченої частини). Чому тоді не була взята Москва до сьогодні залишається невиясненим. Частина істориків твердить, що Сагайдачний був проти замирення і наполягав на здобуттю ворожої столиці, а відповідальність покладають на польську сторону. Інші ж шукають причини з козацької сторони й аргументують небажанням Сагайдачного посилювати міць Речі Посполитої та фатальним впливом конфесійного чинника. Так, коли козаки взяли місто Єлець і залишалося здобути острог їм назустріч вийшла хресна хода з московитськими попами й закликала до «єдинобратія» та не нищити православних єдиновірців. Наслідком цього «ідеологічного десанту» Сагайдачний припинив штурм і обмежився викупом. При штурмі Москви, як обґрунтовує ця частина істориків, під час вирішального штурму зупинив своє військо на звук дзвонів усіх православних церков. Прихильники кожної з версій намагаються навести доволі переконливі аргументи, а пересічному читачу залишається взяти «на віру» одну із сторін згідно своїх особистих уподобань.
Винятково важливою є роль Сагайдачного у боротьбі з ісламськими завойовниками й порятунку Речі Посполитої та загалом Європи від турецької інвазії. На цьому фронті українська сторона виступала суб’єктом міжнародної політики провадячи переговори з грузинським князем, перським шахом, а 1618 Військо Запорізьке підписало угоду про приєднання до лицарського ордену «Ліга міліції християнства» до якої також належали Папа Павло V, німецький імператор, королі Іспанії, Англії, Польщі, Франції. При цьому запорожці гарантували у випадку війни спільно із союзниками сформувати 60-тисячне військо. Уже невдовзі очікувана мусульмансько-християнська війна розпочалась навалою на Річ Посполиту від 40 до 100 тисяч турецько-татарського війська. Проте у вирішальній битві під Цецорою Сагайдачний із запорожцями участи не взяв, внаслідок чого польська армія була вщент розбита, а великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський наклав головою. Існують різні версії чому козацтво проігнорувало цю битву. З одного боку можливо згубила Жолкевського його самовпевненість і пиха, що не побажав залучати до війни козацьку потугу мовляв «не хочу з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти». З іншого – козаки не мали великої охоти воювати за польські інтереси та ще добре пам’ятали розгром Жолкевським повстання Наливайка. До того ж в той час Сагайдачний інтенсивно працював над відновленням ієрархії Православної Церкви, користаючи перебуванням на українських землях Єрусалимського патріарха Теофана. Але однак у висліді погрому під Цецорою найбільше постраждав український народ – в ясир забрано більше як 100 тисяч українців, з яких до Криму дійшло заледве 30 тисяч. Навесні 1621 султан Осман ІІ з понад 150-тисячним турецьким військом і понад 50 тисяч татарської орди (в деяких джерелах подається 300-тисячне турецько-татарське військо) розпочав нову війну проти Речі Посполитої та Європи. Польща ослаблена минулорічною поразкою, перебуваючи у ворожих стосунках з численними сусідами, спромоглась зібрати 30-35 тисяч війська, тому у неї не було іншого вибору як погоджуватись на всі вимоги козаків, що їх у Варшаві озвучував Сагайдачний. Але й козаки усвідомлювали, що загибель Польщі неминуче призведе до загибелі України, тож на поле бою під булавою Сагайдачного стало 40-тисячне козацьке військо і лише об’єднаною українсько-польською потугою вдалось завдати поразки османському війську в битві під Хотином.
Заслугою Сагайдачного стало перетворення козацького війська у військову потугу з якою почав рахуватися уряд Польщі та інших країн Європи. Він реформував козацьке військо, поділивши його на сотні й полки, організувавши регулярне навчання, запровадивши сувору дисципліну і таким чином перетворив на регулярну армію. До найвищого рівня розвинув військову стратегію і тактику козацької армії, особливо в умовах чисельної переваги противника та відсутности важкої артилерії і регулярного військово-технічного забезпечення. В переговорах з польською адміністрацією намагався якнайбільшою мірою відстояти права Православної Церкви та національні інтереси народу. При цьому свої дії ґрунтував на концепції рівноправности українців з поляками та литовцями у складі єдиної держави Речі Посполитої, а відтак широкої автономії України, що обіймала території історичних Київського і Галицько-Волинського князівств. Ще від часів навчання в Острозькій школі був противником Берестейської Церковної Унії (1596) й активно працював над відновленням православної ієрархії. Саме Сагайдачний переконав козаків усім Запорозьким Військом вступити до Київського православного братства і тільки завдяки його гарантіям і військовій опіці Єрусалимський Патріарх Теофан ІІІ наважився наново висвятити єпископів і створити нову Православну Церкву на українських землях. Правда для цього гетьману від імені всього Запорізького Війська довелося здійснити покаяння за похід на Москву (1618). Як людина освічена спричинився до відновлення у Києві національного культурного осередку.
Одружений (орієнтовно 1602-1603) із шляхтянкою Анастасією Повченською, в шлюбі народився син Лукаш. Перед смертю майже всі свої кошти заповів на відновлення Богоявленського монастиря у Києві та утримання Київської, Львівської і Луцької братських шкіл і навчання в них бідних дітей. Для дружини як опікунів призначив Митрополита Київського Йова Борецького та соратника і згодом гетьмана реєстрових козаків Оліфера Голуба. В ході битви під Хотином був поранений в руку і вже до Києва повернувся в супроводі королівського лікаря. Попри хворобу від отриманої рани не припинив активної політичної діяльности. Правда тепер, коли небезпека минула, Польща не мала наміру виконувати нещодавні слізні обіцянки й вирішила скоротити козацький реєстр до 3 тисяч вояків. Козацьке посольство, вже без Сагайдачного, вислане до Варшави наприкінці зими 1622 з вимогами дотримуватись взятих на себе обіцянок було безрезультатним. Похований у Богоявленському соборі Братського монастиря. У 1935 храм і могила знищені московитським більшовиками. У 2011 УАПЦ (нині ПЦУ) канонізований у лику благовірний гетьман. Народився у с. Кульчиці на Львівщині у шляхетській сім’ї бл. 1582.
Із спомину Якова Собеського: «Був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив… на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий».
