Олена Степанів (Степанівна) – перша у світі жінка у званні офіцера, історик, географ, громадська діячка (130 років тому)
130 років тому:
7.12.1892 – у с. Вишнівчик на Львівщині в священничій сім’ї народилася Олена Степанів (Степанівна), перша у світі жінка у званні офіцера, історик, географ, громадська діячка. Дружина підполковника (на еміграції генерал-хорунжого) Армії УНР Романа Дашкевича, мати історика-сходознавця Ярослава Дашкевича, хресна мати українознавця Володимира Кубійовича. Навчалася у Львівській семінарії Українського педагогічного товариства (1910-1912), член «Пласту». У 1912 вступила до Львівського університету, командант жіночої чоти товариства «Сокіл», учасниця організації «Січові Стрільці-2» (СС-І складалися із старшин, СС-ІІ – з рядових членів), Українського студентського союзу, співголова Комітету жіночих організацій Галичини. У 1912 з посестрами з Жіночого комітету підготувала відозву до українських жінок, щоби на випадок збройного конфлікту з Московією стати по стороні Австрії «як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національними достоїнствами». З початком Першої світової війни, подолавши неймовірні перепони, добровольцем вступила до Легіону Українських січових стрільців. Відзначилася в боях за гору Маківку (1915), хорунжа. З весни 1915 до Лютневої революції 1917 в московитському полоні в Ташкенті. Один з організаторів Листопадового чину (1918), чотар УГА, референт преси Міністерства закордонних справ УНР (1919). 1921 вийшла заміж за Романа Дашкевича. Завершила навчання у Віденському університеті (1919-1921), доктор філософії. Викладачка Львівської гімназії сестер-василіанок (з 1922) та Львівського таємного українського університету, член НТШ, ініціаторка створення Географічної комісії НТШ, член товариства «Рідна школа», референт Ревізійного союзу українських кооперативів. Підтримувала контакти з «Пластом» та УВО. Співавтор колективних монографій за редакцією В. Кубійовича «Атлас України і сумежних країв» (1937) та «Географія українських сумежних земель» (1938, том 1; готовий до друку другий том знищений більшовиками). Від 1939 – працівниця АН УРСР, викладач Інституту радянської торгівлі у Львові. З 1945 – доцент Львівського університету, завідувач сектором економічної географії Київського інституту економіки АН УРСР (1946-1948), науковий працівник Природничого музею АН СРСР (1948-1949). Заарештована у грудні 1949 і засуджена на 10 років мордовських таборів (прокурор вимагав 25 років). Звільнена 1956 за станом здоров’я. Автор 75 наукових праць, велика частина залишилась в рукописах. Нагороджена Срібною старшинською медаллю «За хоробрість» (1914) та Військовим хрестом Карла V (1918). Померла у Львові 1963.
«Величаєте мене героїнею і тому ніяко мені. Не сповнила я досі нічого геройського. Я сповняю лише обов’язок свій… Я з любові до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все». Олена Степанів.
Лиш почалася війна Олена бачила себе тільки на фронті. Тільки ось заковика – жінок в тих часах до війська не брали. Та все ж одягла стрілецький однострій, волосся сховала під «мазепинку» й подалась у фотоательє зробити знимку для стрілецького посвідчення. Фотограф зрозумів, що це жінка й, запідозривши у ній шпигунку, викликав поліцію. Лише дивом, завдяки Володимиру Старосольському й комісару поліції, який знав її ще із студентських акцій вдалося уникнути арешту й можливого етапування в концтабір Талергоф замість від’їзду на фронт. А далі звернення до бойової управи, звинувачення керівництва управи в дискримінації аж врешті досягла свого. Та вже перед відправленням потяга командант УСС Михайло Галущинський висадив її з потяга. Згодом вона згадувала: «Огорнув мене жаль, біль і обурення. Я не була припадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вложила я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось, зовсім новий серед стрілецького життя, боронити мені сповняти мій обов’язок згинути за вибране діло?». І лише заступництво Чмоли порятувало ситуацію. Війна не знає поділу на статі і як свідчила вона пізніше: «не мала найменших полегшень, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів – мене не відсунено ні від якої стежі, від жодної ватри і якраз я цього бажала. Але ні разу я не завважала якихось натяків чи не такту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю й недолю».
Вже від початку військової служби про неї писали українська, австрійська і московитська преса, її фото тиражували в листівках, про неї складали пісні, її ставили в приклад стрільцям як зразок лицарства й мужности. А коли потрапила в полон, то про неї заговорив хіба увесь світ, бо досі ще не чувано про жінку-офіцера в полоні. Коли ж у 1917 через Фінляндію та Швецію поверталася з полону додому, то на кожній станції жінки брали в облогу потяг щоби лише її сфотографували.
