Незнання та нерозуміння історії загрозливе для буття нації, смертельно небезпечне для кожного українця незалежно від його політичних уподобань чи мови спілкування. Таємний Собор УАПЦ у Луцьку – 80 років тому.
80 років тому:
4-8.10.1942 – у Луцьку, попри заборону німецької окупаційної влади, таємно відбувся собор єпископів УАПЦ, скликаний архиєпископом Полікарпом Сікорським (продовження дописів за 8.02.1942 та 9.05.1942). Одним з ключових питань Собору був розкол в українському православ’ї та пошук шляхів об’єднання УАПЦ й Автономної Церкви. Після соборів 8.02.1942 та 9.05.1942 УАПЦ відновила власний єпископат, розпочала інтенсивну розбудову церковних структур по всій окупованій німцями Україні, та хоч юридично перебувала ще у складі Православної Церкви Польщі де-факто творила власну організаційну структуру. Натомість Автономна Церква, єпископи якої були «навернені» в період більшовицької окупації західноукраїнських земель 1939-1941 чи походили з Московитської Православної Церкви (РПЦ), визнавала зверхність Московського патріарха та підпорядковувалася РПЦ. Митрополит УАПЦ Полікарп Сікорський обґрунтовував канонічність УАПЦ тим, що у 1924 Вселенський патріарх надав томос про автокефалію не Польщі, але Православній Церкві, яка тоді перебувала на землях, що входили до складу Польської держави. Натомість митрополит АЦ Олексій Громадський, який до 1939 був єпископом Православної Церкви Польщі, на загал був не проти об’єднання та автокефалії, проте наполягав на перебуванні у підпорядкуванні РПЦ до часу, «коли всі автокефальні Церкви, а разом з ними і Московська Церква дадуть благословення на автокефальне існування нашої Церкви канонічною дорогою». Під час роботи Собору УАПЦ архиєпископ Никанор Абрамович та єпископ Мстислав Скрипник були делеговані у Почаїв до митрополита АЦ Олексія Громадського, зуміли переконати його у необхідності об’єднання українських церков і 8 жовтня 1942 підписано Акт об’єднання УАПЦ та АЦ. Проте проти цього рішуче виступили промосковськи налаштовані єпископи АЦ на чолі з Пантелеймоном Рудиком, які вважали УАПЦ «розкольниками», а також, як це не парадоксально, німецька окупаційна влада, яка також не визнала Акту об’єднання. В цих обставинах митрополит Олексій Громадський відкликав свою згоду на об’єднання і 15.12.1942 Автономна Православна Церква денонсувала цей Акт. В цих подіях знаковим є те, що якими б кровними ворогами тоді не були Німеччина та Московія, але для обох окупантів прагнення окупованого народу до єдности та самостійности складало найбільшу з усіх можливих загроз.
Ця 80-літня історія дивним чином співпала з сьогоднішніми подіями, коли представники так званої Української Православної Церкви митрополит Луганський і Алчевський Пантелеймон Поворознюк та настоятель Свято-Саввинського монастиря міста Мелітополя архимандрит Іоанн Прокопенко (які дивовижно-смаковиті українські прізвища і як мерзенна яничарська сутність їх носіїв) у кремлівському палаці в Москві були співучасниками бандитської анексії Московією чотирьох українських областей. Коли ж врешті українська влада усвідомить, що імперіалістична та антиукраїнська сутність Московитської Православної Церкви (так званої РПЦ) та її слухняної маріонетки УПЦ через століття були і довіку залишаться непохитними і немає в світі сили ці «Церкви» цивілізувати, бо на них надійно опирається кривава московська недоімперія. Мабуть ще не скоро, коли навіть попри очевидні факти колаборації багатьох чільних та низових функціонерів УПЦ, при владі ще ой як багато залишається любителів цієї «Церкви».
