Микола Гоголь – загадка, яка вже не буде розгадана ніколи
170 років тому:
Сутність життя Гоголя ніколи не буде розгадано. Костянтин Мочульський, літературознавець, філософ, богослов.
4.03(21.02).1852 – у Москві помер Микола Гоголь (при народженні Яновський), письменник, дивовижні твори якого знає увесь світ, московитськими літературознавцями безапеляційно зарахований до класиків їхньої національної літератури. Очевидно, що не варт оглядатись на заяви і хотілки московитів, що вже віддавна відомі у світі як інтелектуальні та культурні мародери. Та все ж питання Гоголь московитський чи український письменник, а чи може спільний вже більш як півтора століття дискутується як на читацькому так й професійному літературознавчому рівнях і до нині не знайдений консенсус та й не факт, що колись взагалі його буде досягнено.
Походив із старовинного козацького роду Гоголів-Яновських і був нащадком гетьмана Правобережної України кінця ХVІІ століття Остапа Гоголя, гетьманів Війська запорізького Михайла і Петра Дорошенків, Івана Скоропадського та генерального хорунжого Юхима Лизогуба. Батько письменника цікавився українською історією, писав українською мовою вірші та п’єси. Від найменших літ Миколка зростав серед дивовижної української природи, багатющого національного фольклору з його барвистими, а подекуди й химерними бувальщинами, на українському слові було збудоване його єство, цим словом він сприймав світ і його так й не позбувся до кінця свого життя. Літературознавці одноголосно констатують, що навіть пишучи московитською він використовував притаманні саме українській мові лексику, семантику, принципи побудови речень, а тогочасні видавці перед публікацією «доопрацьовували» його «русскую рєчь». Московитин професор І. Мандельштам ще у 1902 ствердив, що «мовою душі» Гоголя була українська, що він писав як би «перекладаючи» з рідної на московитську. Приналежність до шляхетського стану дала можливість пізнати власний український козацький родовід та минуле українського народу, чим він завжди дорожив і пишався. Але з іншого боку на той час в українському шляхетському середовищі уже почала переважати московитська мова. У Ніжинській гімназії, де навчався юний Гоголь також панував московський дух. Без московитської мови неможливо було осягнути успішної кар’єри. Тож уже від початку свідомого життя Гоголь зробив типовий для більшості освічених українців, але фатальний як для нього так й українства вибір на користь чужої мови.
Трагедією Миколи Гоголя, яка ймовірно стала однією з ключових причин раннього відходу у вічність, стало роздвоєння його ідентичности і намагання поєднати те, що в природі неможливо злучити – український патріотизм і московський великодержавний месіанізм.
За прикладом багатьох співвітчизників ще наївний випускник ніжинської гімназії у 1828 ринувся протореною дорогою до Петербурга здобувати високі посади і славу. Мабуть, що промовистою «рекламою» такого рішення послужила також кар’єра родича по материній лінії Трощинського, який піднявся до міністра юстиції та генерал-прокурора. Проте на чужій землі реальність виявилась протилежною до юнацьких мрій. Чи то раптом зрозумів, що «хлібні посади» просто так на узбіччі не валяються чи усвідомив, що не має для цієї справи ні чиновницького хисту, ані терпіння, але знайомство зі столицею принесло лише розчарування. До того ж перші спроби на літературній ниві через наслідування московитських письменників також виявилися невдалими. Та все ж не позбавлений тонкої природної інтуїції побачив свою золоту жилу на tabula rasa московитської літератури – мода на українську тематику в московитському романтизмі. І тут він не схибив – велетенський успіх «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» перевершив усі сподівання.
Що роїлось в голові молодого письменника, який несподівано здобув визнання і славу можна лише фантазувати, але однозначно, почавши працю на чужому полі, московитином він не став. Ба більше, як виглядає, ще довший час залишався «русофобом». Найбільш промовисто про це свідчить його листування з близькими друзями. Спробуємо бодай побіжно їх зацитувати – вони вельми цікаві і характерні.
У листі до Максимовича (липень 1833) Гоголь пише: «Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити… Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!..».
Не милий його душі Петербург і навіть після перших успіхів він хоче повернутися в Україну, сподіваючись отримати місце професора історії в Київському університеті: «Уяви собі, я теж так думаю: туди, туди! до Києва, до старого прекрасного Києва! Він – наш, а не їх, – правда? Там, довкола нього, відбувалися події нашого минулого» (лист до Максимовича з грудня 1833).
«То що, їдеш чи ні? Влюбився ж в оцю стару товсту бабу Москву, від якої, окрім щів та матірщини, нічого не почуєш», – з листа до Максимовича від 12 березня 1834.
«… заради всього нашого, заради нашої Украйни, заради батьківських могил, я прошу не сидіти багато над книгами…», – з листа до Максимовича від 27 червня 1834.
Не адаптувавшись до життя в Петербурзі влітку 1836 на довгих 12 років втік у вільний світ – в Європу. В Парижі потоваришував з емігрантами поляками, яких після повстання 1830-1831 усе московитське суспільство зненавиділо як націю зрадників (правда незрозуміло кого вони зрадили). Згодом спогади про характер паризьких зустрічей із Гоголем Залеський виклав у листі до Францішка Духінського: «Ми звикли часто сходитись вечорами для політичних та літературних розмов. Природно, що найбільше ми говорили про москалів, відразливих для нас [тобто Міцкевича і Залеського] і для нього [Гоголя]. Питання про їх фінське походження було постійною темою наших розмов. Гоголь підтримував її з усією малоросійською запальністю. Він написав і прочитав нам прекрасну статтю з проблеми фінського походження москалів. У ній після ретельного порівняльного аналізу чеських, сербських, українських та інших слов’янських народних пісень з московськими, він прийшов до висновку про вражаючу відмінність духу, звичаїв та моралі москалів порівняно з рештою слов’янської братії. Для демонстрації характерних рис почуттів, виражених у народних піснях, він вибирав і протиставляв дві паралельні групи типових пісень у кожній категорії: з одного боку, наша, слов’янська, солодкоголоса та ніжна, з іншого – московська, похмура, дика, майже канібальська, одним словом, виразно фінська. […] А як шкода втрати тих характерних анекдотів та жартів про москалів, які тільки Гоголь і знав, і які тільки він і міг розповідати з особливою та неповторною дотепністю».
У 1846 під час перебування у Карлсбаді (Карлові Вари) він записав у гостьовій книзі: «Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou», тобто «Микола Гоголь, Українець, що мешкає в Москві».
Правда, про приятельські стосунки з поляками він не афішував перед своїми московитським друзями і це було логічно, бо після поразки польського повстання ті вважалися ворогами самодержавної імперії і московитського народу. Та все ж сталось так, що поступово з русофоба Гоголь еволюціонував до русофіла. Коли та з яких причин стався ментальний злам і перехід на промосковські великодержавницькі позиції невідомо, але він таки стався і «святая Русь-Россия» у його свідомості перемогла Вкраїну. Мабуть початки трагедії Гоголя треба шукати ще в дитинстві сформованих поглядах на життя, які передбачали здобуття високої кар’єри та успіху, а в тодішніх умовах окупації України це було можливим виключно за умови максимальної участи у великодержавному бутті Московитської імперії. Це відповідно передбачало надзвичайно болісний компроміс з власним сумлінням і велике лукавство. В схожій ситуації Шевченко вибрав свободу і люту кару за неї, Гоголь – добробут і внутрішню трагедію. Бо ж не «за гарні очі» московський цар виділив йому, втікачу до недружньої Європи, грошову допомогу, про яку його в жовтні 1837 повідомив Жуковський. І не з незнаного «русской душе» альтруїзму великодержавний шовініст та ідеолог московського експансіонізму Міхаїл Погодін «опікувався» дивакуватим хохлом і постійно «позичав» йому чималенькі кошти – перед смертю Гоголь заборгував Погодіну велетенську як на ті часи суму 11 тисяч рублів. Мабуть ми так уже й не дізнаємось коли і за яких обставин звертався письменник по ці подачки. Але всі ці щедрі пожертви та позики треба було відпрацьовувати. Направду початково виключно художній проукраїнський твір «Тарас Бульба», виданий у 1835, Гоголь переробив у 1842 на промосковський ідеологічно-пропагандивний продукт. Волелюбних дітей степу запорізьких козаків він перелицював на фанатичних прихильників московства, які палко бажають приєднатися до Московії, щоби «прославлялася навіки вічні свята православна російська земля». І щоби догодити замовнику в уста Тараса Бульби вставив нові слова, яких і в помислах не було у першому виданні: «…придет время, будет время, когда узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: поднимается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!».
Але підрядившись до праці задля здобування «хліба насущного» він усвідомлював свій кровний зв’язок з Україною та українством і коли вряди-годи життя перед ним публічно ставило це питання він нервував або й давав різку відповідь. Коли у 1844 госпожа Олександра Смірнова-Россет, фрейліна при московитському імператорському дворі запитала, яка в нього душа українська чи московитська він, аби не компрометувати себе перед хлібодавцями дипломатично злукавив: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином». Звісно виявляти своє українство перед публікою, яка з великою підозрою ставилася до мазепинців було недоцільним, а назвати себе московитом, яких зневажав, – ще не дозволяли залишки національної гідности. Натомість через 7 років у 1851 в розмові із земляками про творчість Тараса Шевченка роздратовано відрубав Осипу Бодянському, що мовляв в поезії Кобзаря «Дьогтю багато. І навіть додам: дьогтю більше, ніж, власне поезії. Нам-бо з вами як малоросам це, мабуть, і приємно, та не у всіх носи, як наші. Та й мова… Нам, Осипе Максимовичу, слід писати російською, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї, панівної мови для усіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня – мова Пушкіна, яким є Євангеліє для всіх християн, католиків, лютеран і гернгутерів… Росіянин і малорос – це душі близнюків, які доповнюють одна одну, рідні й однаково сильні. Надавати перевагу одній на шкоду іншій неможливо». Не виключено, що на емоційному рівні згадку про Шевченка Гоголь міг сприйняти як докір, як звинувачення у національній зраді і цей великодержавний вірнопідданський емоційний вибух був спробою самозахисту перед так очевидним шевченковим тріумфом українства, спробою виправдати усі попередні роки служіння у чужому винограднику. Можливо також страх перед бунтарством Шевченка і неминучим покаранням за антиімперські висловлювання спаралізував волю письменника. Можливо… Немало літературознавців піддають сумнівам чи взагалі така розмова була, аргументуючи, що Григорій Данилевський опублікував її тільки через 35 років у 1886 і те, що він, особливо в часи лютих гонінь української мови інспірованих Валуєвським циркуляром та Емським указом, задля добра власної кар’єри міг містифікувати чи «підправити» слова Гоголя. Але як би там не було не так вже й важливо говорив він ці думки і чи в такому словесному формулюванні, бо ж неспростовними свідченнями служіння і вірнопідданства Москві є його дії і, зокрема, переписування під імперське замовлення «Тараса Бульби».
Гоголь може би й хотів розірвати свій зв’язок з Україною, але пуповина ця виявилась надто міцною. До того ж від великоросів, до яких усе життя, особливо в пізніші роки, хотів долучитись, так і не отримав довіри. Свого часу Дмитро Донцов зазначив, що «скільки б Гоголь не клявся у любові до Росії, йому не вірили. У його творах [московити] бачили тільки насмішку над Росією».
У сумнозвісному листі до Гоголя (15.07.1847) Володимир Бєлінський, який раніше усіляко схвалював і підтримував написання ним творів московитською мовою, називав його «главою русской литературы», раптом обізвав письменника «проповідником батога, апостолом невігластва, поборником обскурантизму і мракобісся, панегіриком татарських звичаїв».
Московитський літератор і філософ Василь Розанов десятиліттями вивергав на Гоголя добірні лайки та публічно називав ідіотом, підкреслюючи, що він «не наш». І мабуть, в його розумінні, мав за що, бо: «Стоит передо мною человек, который смеется над всем, что ни есть у нас… Нет, это не осмеяние пороков: это отвратительная насмешка над Россией». Розанов був переконаним, що Гоголь став фатальною, руйнівною для Московії фігурою: «Дьявол помешал палочкой дно: и со дна пошли токи мути, болотных пузырьков… Это пришёл Гоголь. За Гоголем всё. Тоска. Недоумение… Гоголь отвинтил какой-то винт внутри русского корабля, корабль стал разваливаться. Он «открыл кингстоны» «после чего началось неудержимое, медленное, год от году, потопление России. После Гоголя Крымская война уже не могла быть выиграна». Аж врешті цей літературний критик та філософ визнав: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя, и в 62 года думаю: «Ты победил, ужасный хохол». […] Гоголь сделал какой-то неверный план в освещении, неверно поставил «огни»; Гоголь вообще был немножко неумен. Но глаза его были — чудища, и он все рассмотрел совершенно верно, хотя и пробыл в России всего несколько часов. Он всю нашу «Государственную Думушку» рассмотрел: сказав, что ничего, кроме хвастовства и самолюбия, чванства и тщеславия, русские никогда и ни в какую политику не внесут. Это вовсе не «империалисты», не «царисты». Это privats Menschen [обыватели], а в сущности — крысы, жрущие сыр в родных амбарах. И, кроме запаха сырного, ничего не слышащие. Это те же всё мужики, которые «нацарапали у помещиков по поместьям» и нарядились в наворованное добро. И «собственности чувства» никакого у нас нет; это — слишком «не по рылу»: собственность может зародиться у еврея, у немца, который заработал собственность, привязался к ней и теперь ее любит. Собственность, «чувство собственности» может возникнуть у родового человека, у родовитого человека, в конце концов — у исторического человека; а не у омерзительной ватаги воров, пьяниц и гуляк. Ну их к черту».
Християнський філософ Петро Чаадаєв обурювався: «Никогда еще нация не подвергалась такому бичеванию, никогда еще страну не обдавали такою грязью…». Подібної думки був видавець Микола Надєждін: «Больно читать эту книгу [«Мертві душі» ], больно за Россию и русских».
Член-кореспондент Імператорської АН Осип Сенковський: «Вы систематически унижаете русских людей. Я этого не люблю и не хочу слушать. Ваши зловонные картины поселяют во мне отвращение».
Слов’янофіл Федір Чижов: «я восхищался талантом, но как русский был оскорблен до глубины сердца».
Поет Андрій Бєлий: «Свинья, что он сделал с русским языком».
Фрейліна Олександра Смірнова-Россет в листі до Гоголя скаржилась: «Российские читатели не раз жаловались, что этот “малоросс” противопоставил в своих произведениях прекрасную Украину и уродливую Россию, высмеял империю, не жалея зловещих сатирических тонов».
Письменник та літературний критик Сергій Аксаков про розмови в тодішніх салонах: «Гоголь не любит России; посмотрите, как хороша Малороссия и какова Россия; прибавляют: заметьте, что самая природа России не пощажена и погода даже все мокрая и грязная».
Навіть московський цар Микола І після перегляду «Ревізора» кинув: «Ну й п’єска: всім дісталось, а мені – найбільше!».
За все під цим небом рано чи пізно треба платити й інколи плата ця є болісно високою. Більшість гоголезнавців схиляються до думки, що постійні метання поміж власною українською ідентичністю та намаганням за всяку ціну осягнути гідне становище в українофобській імперській махині спричинило роздвоєння душі, а відтак депресію, а дехто твердить навіть про божевілля Гоголя. Правдоподібно, що значною мірою ці душевні переживання підсилив тріумф української стихії Шевченка та болюче усвідомлення неспроможности пожертвувати за Батьківщину становищем, добробутом, а навіть власною свободою. Безсилими виявилися спроби самообману та самонавіювання про «єдиний святий язик Пушкіна», спільну для українців і московитів «Русскую землю» та рафіноване московське православіє в парі з білим царем проти внутрішнього голосу власного «Я» і як наслідок безсенсовність подальшого буття в цьому світі. Гоголь практично відмовився від приймання їжі (за тиждень до Великого посту, що швидше було приводом ніж метою духовного очищення), згідно загальноприйнятої думки спалив свої рукописи, серед яких другий том «Мертвих душ» і, попри примусове годування, внаслідок повного виснаження помер у віці неповних 43 років. Похований на кладовищі Данилового монастиря, у 1931 перепохований на Новодівичому кладовищі в Москві. Тогочасна офіційна причина кончини письменника – «простуда». Окремі дослідники піддають сумніву цю загальноприйняту версію і висувають власні здогади причин смерти, серед яких отруєння фанатичними прихильниками самодержавства та московського православія графом Олексієм Толстим і священником РПЦ Матфеєм. При цьому представники цієї версії зазначають, що схожа спроба отруєння відбулась у 1845. Але мабуть як обставини і причини смерти, так і численні загадки життя та творчости письменника уже ніколи не будуть розгадані. Народився у містечку Великі Сорочинці на Полтавщині 1.04(20.03).1809 (за іншими даними 31.03.1809).
Серед українських дослідників так і не сформовано єдиної думки про цю неординарну особистість. Юрій Липа назвав Гоголя зрадником, який пішов служити ворогу. Улас Самчук та низка інших літераторів також картали письменника за це служіння чужій ідеї. Натомість на українських мотивах творчости Гоголя наголошували Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Сергій Єфремов, Євген Сверстюк та багато інших. У своїх ґрунтовних роздумах Євген Маланюк показав, що залишаючись українцем Гоголь став духовним «батьком малоросійства» як суспільного явища: «усе духовне багатство української душі він скалічує і в скаліченім вигляді просовує його в закуток заскорузло-темної московської душі. Гоголь – перший «свідомий малорос» і, можна сказати, батько малоросизму». Сьогодні саме оця національна неповноцінність багатьох наших співвітчизників є однією з ключових причин постійних невдач новітньої Української Держави і зокрема втрати частини Донбасу та Криму. Проте Маланюк також наголошує на руйнівній силі творчости Гоголя для самої ж ідеї «самодєржавія, православія і народності», або сучасною мовою «русского міра»:
«…його світогляд – то Троянський кінь, що його самі росіяни впровадили у таку ще неміцну фортецю російськості. Бєлінський відчуває цілим своїм інстинктом, що то не зовнішній ворог, як Шевченко, що то ворог невловимий, то геній паразитизму і розкладу на чужій духовній культурі, геній, що в ньому духовність петербурзько-російська і духовність київсько-руська, відмінні від себе, ворожі до себе, змішались і дали синтезу геніальну, вбивчу — зневіру».
«Заклавши мимоволі підвалини під «велику» російську літературу, Гоголь, так само мимоволі, загасив передовсім сонячно-аполлінійську (античного й французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державністю замордованої, душі. Це Гоголь підмінував російську літературу елементами розкладу й вибуховості, привидами й страховищами, які прийшлося геть пізніше побачити нам на власні очі».
«Справді, трагедія Гоголя, обернувшись трагедією російської літератури, остаточно сталася трагедією Росії, трагедією невдалої, культурно безпідставної та історично неоправданої імперії. Росія «не вдалася» передовсім тому, що костомаровські «дві руські народності» – по майже тристалітнім експерименті – не тільки не створили наднаціонального імперіального «народу», але й виявили свою засадничу відмінність і культурну протиставленість».
Отакий він непростий і до нині багато в чому нерозгаданий Микола Гоголь, якого безперечно треба знати, сприймати таким яким є, але водночас уміти віднаходити ті національні державотворчі пласти у його творчости і добачати руйнівні для українського духу досвідчені ним хиби та ілюзії, щоби більше не повторювати тих фатальних помилок, кінцем яких є неминучі національні страти.
