Михайло Павлик – письменник, редактор, видавець, бібліограф, перекладач, історик, етнограф, фольклорист, громадсько-політичний діяч (170 років тому)

170 років тому:

17.09.1853 – у с. Монастирське, нині частина міста Косів на Франківщині народився Михайло Павлик, письменник-прозаїк та поет, журналіст, редактор, видавець, бібліограф, перекладач, публіцист, історик, етнограф, фольклорист, громадсько-політичний діяч. Дійсний член НТШ. Навчався в Коломийській та Львівській академічній гімназіях, від 1874 на філософському факультеті Львівського університету. У студентські роки став членом «Академічного гуртка», дописував до часопису «Друг» (згодом співредагував часопис), де познайомився з Іваном Франком і до кінця був його найбільшим приятелем та сподвижником. Після заборони австрійською владою часопису «Друг» продовжив його видавати під назвою «Громадський друг» (1878), два перших номера якого конфісковано поліцією, а його як редактора засуджено на 6 місяців ув’язнення. Загалом за свої громадські та політичні погляди був 5 разів ув’язнений та 30 разів суджений. У 1879, щоби уникнути ув’язнення виїхав до Женеви, де певний час працював разом з М. Драгомановим. Редактор або член редакційної колегії часописів «Дзвін», «Молот», «Громада» (1879-1882; Женева), «Батьківщина» (1889), «Народ» (1890-1895), «Хлібороб» (1891-1895), «Громадський голос» (1898-1903). Друкувався також в польських виданнях, зокрема львівській газеті «Рrаса». У 1890 разом з Іваном Франком засновник Русько-української радикальної партії – першої української політичної партії європейського зразка з програмою і реєстрованим членством. Перший бібліотекар НТШ (1897-1904), заступник голови Головної української ради (1914). Усі свої сили та вміння офірував на захист українського народу, зовсім не дбаючи про власні потреби, тому жив дуже бідно. Значно погіршилося його матеріальне становище після смерти Драгоманова (1895), який фінансово підтримував Павлика. Але попри це прийняв до себе двох дівчаток-сиріт, якими опікувався разом із сестрою Анною, та перед смертю заповів сестрі не віддавати їх до сиротинця.

Автор численних літературних творів, перекладів, публіцистичних статей на теми політики, економіки, соціальних відносин тощо, загальний обсяг яких за орієнтовними оцінками міг би скласти до півсотні томів. Проте й сьогодні до цієї велетенської духовної спадщини все «не доходить черга» для системного її опрацювання, систематизації та видання з боку академічних наукових установ. Ба більше невідома доля музею з унікальними та вартісними експонатами. Але, як кажуть в народі, «святе місце порожнім не буває» і якщо українці з різних причин чогось недогледіли чи випустили, то цим неодмінно скористається наш загребущий північний сусід. Зокрема московськомовна вікіпедія, яка стосовно українців нахабно і системно чинить духовне мародерство, про Михайла Павлика написала, що він: «был сторонником присоединения Галиции к России». Не знаю чи можна було стосовно затятого народовця написати більший абсурд – це щось на кшталт як підчас московської окупації частини українських земель у 2022 році якийсь окупант-неук накалякав на пам’ятнику Тарасу Шевченку: «великий русский поэт». Десь в часи глибокої юности Павлик може й цікавився ідеями москвофільства, але в середовищі українських студентів став фанатично (в доброму розумінні цього слова) відданим ідеям національного визволення Галичини. Значний вплив на формування його світогляду мав Михайло Драгоманов під впливом якого він перейшов на соціалістичні та національні позиції. Саме з приходом Павлика до редакції часопису «Друг» розпочалось безкомпромісне поборення «язичія» та перехід видання з весни 1876 на народну українську мову. А стосовно «прісоєдінєнія» чи єдности з кимось, то в основі програми створеної ним разом з Іваном Франком партії була всеукраїнська єдність, тобто соборність всіх українських земель. В розвиток цього положення у 1895 на черговому з’їзді партії ухвалено заяву Юліана Бачинського про політичну самостійність українського народу. А відтак провідні члени партії співтворцем якої був Павлик перед Першою світовою війною активно включились в творення організації «Січ» та парамілітарного товариства «Українські січові стрільці», які московитами усіх політичних забарвлень кваліфікувалися не інакше як «украинские буржуазно-националистические». А вже перед відходом до вічности Михайло Павлик став заступником голови Головної української ради, яка в Маніфесті до українського народу заявила, що Московія «є історичним ворогом України» і програмним завданням якої було формування українського національного війська та боротьба за державну самостійність України. Але з одного боку московит, а з іншого логіка, порядність, наукова честь – це поняття діаметрально протилежні. Характерним свідченням цього є так звана «наукова» праця так званої академічної «наукової» інституції Імператорського московського університету «Историческія доказательства о давнемъ желаніи польскаго народа присоединиться къ Россіи», склепаної на основі «подлинныхъ бумагъ Моковского главного архива Министерства иностранныхъ дѣлъ». І цей опус видано у 1833, відразу після масштабного польського антимосковського повстання 1830-1831, яким польська нація, від верхів до низів, одностайно засвідчила, що не бажає мати з московитами нічого спільного. Для адекватної людини коментарі тут не потрібні, а для московита – безсенсовні.

Помер у Львові 1915. Похований з сестрою Анною на Личаківському цвинтарі. Під час похорону, на той час московська окупаційна влада, вжила найсуворіших заходів безпеки, щоби він не переріс в антимосковську демонстрацію, проте в цьому випадку для окупанта все якось обійшлося.