Михайло Марченко – історик, ректор Львівського університету, дід дисидента Валерія Марченка (40 років тому)

40 років тому:

22.01.1983 – у Києві помер Михайло Марченко, історик, перший ректор Львівського університету в підрадянській Україні, дід дисидента Валерія Марченка. З 1927 член ВКП(б)-КП(б)У, у 1929 виключений з партії проте незабаром поновлений. Навчався на історичному факультеті та в аспірантурі Інституту червоної професури при ВУЦКВ (1932-1937; Харків-Київ). Після завершення навчання секретаріатом ЦК КП(б)У скерований на посаду завідувача сектору феодальної доби в Інститут історії України АН УРСР (1937-1939). Отримати тоді цю доволі високу посаду, не маючи наукового ступеня та звання, стало можливим через масові репресії та розстріли наукових працівників Інституту в період великого терору. Одночасно працював завідувачем кафедри історії Київського педагогічного інституту. Секретар парторганізації Інституту історії АН УРСР, депутат Київської міської ради. Після окупації більшовицькими військами Західної України ухвалою Політбюро ЦК КП(б)У 16 жовтня 1939 призначений ректором Львівського університету.

Здавалося, що з юних літ сформований в атмосфері всезагального страху й тотального комуністичного пресингу службист цієї системи справно виконуватиме усі організаційні та ідеологічні директиви партії із нейтралізації місцевих «буржуазно-націоналістичних» кадрів й прискореної радянізації (а відтак русифікації) Західної України. Та щось раптом пішло не так. У травні 1940 в Київському університеті захистив кандидатську дисертацію з промовистою і провокативною для більшовицького режиму темою: «Боротьба Росії й Польщі за Україну в перше десятиліття після приєднання України до Росії, 1654-1664». Тобто вже в самій назві була закладена «контрреволюція»: не «возз’єднання», як це подавала офіційна ідеологія але «приєднання», що тотожне терміну «окупація», а також боротьба двох окупантів за територію окупованої України. Згодом його онук, борець з комуністичним режимом Валерій Марченко, згадуватиме що книга «Боротьба Росії й Польщі за Україну» «навчила багатьох любити Батьківщину» і додасть: «я один із них». «Націоналістичні» (з точки зору більшовицької ідеології) тенденції в його поведінці почали проявлятися дещо раніше. Ще в Києві, читаючи лекції з української культури, стосовно багатьох видатних українських діячів обурювався, що московитські історіографи вважають їх своїми. До того ж завжди спілкувався українською мовою. У Львові своє ректорство розпочав з реформування університету – утворились нові кафедри української мови, літератури, історії, а навчання переведено на українську мову. Сам університет розрісся втричі й за свідченням одного з викладачів «молодь просто вдиралась ліктями до святині науки». Коли ж до ректора прийшла делегація польських студентів з вимогою читання польської історії та літератури польською мовою він відповів: «Якщо бажаєте викладів польською мовою, переїдьте – будь ласка – до Варшавського університету. Тут є український університет і виклади відбуватимуться українською мовою». За розпорядженням ректора на будівлі університету з’явилася табличка з написом українською мовою «Львівський український державний університет», хоч згідно статуту він мав називатися «Львівський державний університет». Згодом це інкримінували Марченку як «перекручення національної політики». Врешті наслідком такої бурхливої «націоналістичної» діяльности 23 серпня 1940 рішенням організаційного бюро ЦК КП(б)У звільнений з посади ректора як такий, що «не справляється» з обов’язками. Рішення затверджене ЦК ВКП(б) 6 листопада 1940. Зі Львова повернений до Києва на попередню посаду в Інституті історії України АН УРСР. 23 червня 1941 заарештований як «активний український націоналіст» і без суду утримувався у в’язницях Томська, Маріїнська (Кемеровська область), Новосибірська. Коли в листопаді-грудні 1941 у Томській в’язниці № 3 прочитав арештантам декілька лекцій з історії України на нього доніс ув’язнений московит-українофоб доцент Ленінградського університету.

Звільнений за відсутністю доказів у лютому 1944. Після звільнення працював у Новосибірському педагогічному інституті, з 1945 – у Київському педагогічному інституті. Вже після смерти Сталіна, у 1956 коли виступив на партійних зборах педагогічного інституту згадував перебування в таборах, а потім додав: «українська культура за роки радянської влади розвивалася менше, ніж в дореволюційні роки, що зараз немає майже українських шкіл і ми маємо факти, коли в школах діти не можуть навчатися українською мовою». Після ліквідації історичного факультету Київського педагогічного інституту у 1956-1974 працював на історичному факультеті Київського державного університету. У 1961 в Ленінградському державному університеті захистив докторську дисертацію, з 1962 – професор. Важкого психологічного удару зазнав у 1973, коли за антирадянську діяльність заарештували внука Валерія Марченка – вмить від нього відвернулись знайомі, став практично самотнім, а невдовзі відправили на пенсію. У 1979 вже поважного 77-літнього вченого на вулиці жорстоко побили «невідомі», так що понад три роки не впізнавав рідних і не міг говорити. Похований разом з онуком Валерієм у с. Гатне. Народився у с. Гатне, нині Фастівського району Київської области 1902.

Автор великої кількості праць з історії України доби середньовіччя. Злий фатум прирік його усе свідоме життя провести і працювати в системі, де будь-яка незалежна думка, а тим більше в царині суспільних наук, вважалася державним злочином, то ж доводилося, щоби оминути в’язницю і мати можливість хоч щось писати підлаштовуватися до панівної ідеології та замовчувати «незручні» теми. Про наукову вартість сотвореного з гіркотою писав Валерій Марченко: «Що він звершив, той учений, коли більшість його праць антинаціональна, більшовицька? … Вчені, котрі були беззастережно проти радянської влади, давно знищені. Залишилися в крайньому кращому разі такі, як мій дід – будівничі, які з жахом дивляться на витвір своїх рук. Чи ж дивина, що після самовідданої буремної юності, виснажливої, завдяки сталінським концтаборам, зрілості, вони не знаходять сил при старості на новий пошук, утвердження або заперечення. Абстрактне добро та праця в межах можливого – ось невиголошене кредо старого професора».

Ось така сумна історія українського вченого, а в ній і української нації, бо до багатьох мільйонів українців фізично вбитих московсько-більшовицьким режимом і багатьох мільйонів депортованих та вигнаних в еміграцію треба ще додати велике число мільйонів покручених доль тих, хто не зміг реалізувати своїх талантів у цій сатанинській системі.