Михайло Домонтович (Злобинець) – письменник, кобзар, культурно-освітній діяч (140 років тому)
140 років тому:
31.10.1883 – у м. Золотоноша на Черкащині в сім’ї земського лікаря народився Михайло Домонтович (справжнє Михайло Злобинець, Злобинців), письменник, кобзар, культурно-освітній діяч. Закінчив гімназію та фізико-математичний факультет Київського університету (1909). За успішне навчання в університеті звільнений від оплати. Організував студентський ансамбль бандуристів з 6 осіб (перший виступ у Каневі 1906), під псевдонімом «Кобзар Домонтович» (псевдо від відомого борця за права селян Івана Домонтовича) в альманаху «Перша ластівка» (1905) та журналі «Рідний край» надрукував перші поетичні спроби. З вересня 1909 викладач математики у Золотоніській чоловічій гімназії. Записував народні пісні та думи, зокрема від знаних тоді кобзарів, гру на бандурі вивчав у чернігівського кобзаря Терешка Пархоменка. 1913 обраний гласним Золотоніського повітового земського зібрання, працював у шкільній комісії в рамках якої домагався відміни дискримінації української мови в освіті. На цій посаді всіляко захищав самобутність української мови, яка не є «мовою мужицькою, котрої треба соромитися» та обґрунтовував, що завданням освіти є формування в дітей української ідентичности. Зрозуміло, що всі подані у вищі інстанції пропозиції для покращення системи народної освіти повністю суперечили політиці московської адміністрації в Україні з денаціоналізації та русифікації українців, тож очікувано відхилялися.
У 1916 ініціював створення у Золотоноші притулку-музичної школи для інвалідів Першої світової війни, переважно тих, хто втратив зір чи ноги та зголосився особисто їх навчати грі на народних інструментах (бандура, кобза, ліра, цимбали, мандоліна) з тим, щоби вони могли самостійно заробляти на прожиття. У 1917 організував міську капелу бандуристів у складі 50 осіб. Для капели особисто виготовляв бандури (разом з кілками повністю дерев’яні, бо вважав, що в автентичному інструменті не повинно бути металу), складав думи, робив обробки пісень. Враховуючи відсутність методичної літератури 1913 в Одесі під псевдонімом Домонтович надрукував першу частину «Самонавчителя гри на кобзі та бандурі», а наступного 1914 – другу частину «Самонавчителя» з творами. Плідно працював й за основним фахом, уклавши та видавши під власним прізвищем підручник «Арихметика» у двох частинах (1917, 1918). Керівник повітової громади (1916-1917), засновник і голова місцевої «Просвіти» (1917), фундатор газет «Вільне слово» та «Вісті Просвіти» (1917), надрукував низку політичних праць в державницькому дусі. В період УНР активний діяч українізації освіти в повіті, ініціатор відкриття у Золотоноші обов’язкових україномовних курсів для вчителів народних шкіл, гімназій, вечірніх та недільних класів для дорослих. Від липня 1917 комісар народної освіти в Золотоніському повіті. З остаточним закріпленням радянської влади в повіті (грудень 1919) займається незабороненою громадською роботою: повітовий комісар у справах освіти, викладач Золотоніського відділення Уманського агрономічного інституту в м. Ірманець (10 кілометрів від Золотоноші), організатор ансамблю бандуристів із 6 осіб. Восени 1920 заарештований, як доказ контрреволюційної діяльності йому інкримінували, що, будучи викладачем Золотонінського педтехнікуму, «щорічно організовував екскурсії до могили Т. Шевченка по Дніпру» і що мандрівка «супроводжувалася співами пісень та загалом мала вигляд старо-козацького походу». Правда були й більш суттєві звинувачення, що у 1918 під час наступу Червоної армії організував озброєний загін гімназистів Золотоноші, щоби чинити опір просуванню більшовиків. Засуджений на 10 років концтаборів, проте після касації неочікувано звільнений. У березні 1928 знову заарештований, але знову забракло доказів і був випущений. Проте ненадовго – в травні 1928 засуджений на 3 роки позбавлення волі в концтаборі на Соловках. Після закінчення терміну в травні 1931 засланий на 3 роки до Північного краю. Не дочекавшись завершення терміну у грудні 1933 «трійкою» ОДПУ засуджений на 5 років позбавлення волі. Врешті, вирішивши остаточно розправитись з українським патріотом, 1937 рішенням «трійки» НКВС Північного краю засуджений до розстрілу. Проте тюремна обслуга, не очікуючи розстрілу, Михайла Домонтовича «пустила з гірки» і він загинув при падінні, а тіло пошматували собаки. Справу оформили як загибель при спробі втечі.
Мав дружину, сина Юрія та доньку Марію. В радянські часи його подвижницька діяльність в царині української культури та зокрема кобзарства ретельно замовчувалися. Окремі дослідження виходили за кордоном в українській діаспорі, проте через неможливість діаспорним дослідникам користуватися архівними джерелами, вони містили деякі неточності.
Із доповіді Домонтовича (Злобинця) на засіданні Золотоніської шкільної комісії (1915): «З 10 учнів, напевне, знайдеться 3-4, а іноді й значно більше, які на запитання про їх національності або зовсім нічого не відповідають, або дають такі відповіді: “Християнин” або “Хрестянин”, “Православний”, “Козак”, “міщанин”, “Петро Цюра”, “Золотоношської волості” і т.д. Якщо Ви запитаєте такого майбутнього громадянина своєї вітчизни, часто зовсім не дурного і жвавого хлопчика, чи не німець він бува, він з обуренням замотає заперечливо головою або ж моментально категорично заявить: “Ні, я не німець!” Так же відразу твердо і рішуче він скаже своє “Ні” й на запитання, чи не турок він бува, чи не француз? Значить, хлопчик душею усвідомлює свою окремішність щодо інших народів і разом з цим навіть не може назвати того народу, членом якого інстинктивно себе усвідомлює! Чи не жах це? Чи можливе таке явище де-небудь у Франції або Англії?».
