Мовне питання

Народ, що не усвідомлює значення рідної мови
для свого вищого духовного життя
і сам її покидає й відрікається,
виконує над собою самовбивство.

П. Шафарик

У московитів довга традиція захоплення чужих територій, насильства, терору, економічної дискримінації та зросійщення місцевого населення. Пригадаймо лише декілька фактів з довгого переліку репресивних заходів щодо української мови. Утиски української мови почалися вже у першій половині XVII ст. за часів Московського царства. У 1627 р. з подання Московського патріарха Філарета, цар Михайло Федорович наказав спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні ,,Учительного Євангелія” Кирила Ставровецького, який роком раніше перейшов в унію. У 1688 р. за наказом Московського патріарха Іоакима, у величезних багаттях на вулицях Москви спалили ,,Вінець Христов” Антонія Радивиловського. Разом із ним понищили також твори інших видатних українських богословів.

У 1720 р. імператор Петро І видав указ про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг. У 1729 р. цар Петро ІІ наказав переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. У 1763 р. указом Катерини ІІ заборонено викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

У 1847 р. після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства посилено переслідування української мови та культури а у 1862 р. було закрито безоплатні недільні школи для дорослих. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв наказав припинити друк освітньої, духовної та наукової літератури українською мовою. Крім цього мові відмовляли у праві на існування. ,,Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”, – зазначалося в документі.
У травні 1876 російський імператор Олександр ІІ у німецькому містечку Емс підписав таємне розпорядження про повну заборону українського письменства. Указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляру.

Про нищення українською мови не забули і більшовицькі посіпаки. У листопаді 1933 р. пленум ЦК КП(б) України прийняв постанову про припинення в Україні політики українізації. По суті, це було дублювання рішення ЦК КП(б) та РНК СРСР, прийняте ще у грудні 1932 р. Офіційно зазначалося, що політика коренізації загрожує існуванню єдиного СРСР. А згодом з’явилася поствнова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей. Слід згадати про літературно-мистецьке покоління 20-х і 30-х рр. в УСРР, яке було знищене сталінським режимом.
В сімдесятих та вісімдесятих роках численні постанови КПРС та Ради Міністрів РСРС далі ,,вдосконалювали” вивчення і викладання російської мови в союзних республіках. Захисників української мови в Україні вбивали, позбавляли волі, лікували в психіатричних установах, виганяли з країни, залучали до примусової праці, обмежували свободи і позбавляли громадянства.
Внаслідок такої низки цілеспрямованих партійних і державних заходів у Донецьку, Чернігові, Харкові, Миколаєві, Одесі, Луганську, Дніпропетровську та інших великих містах Східної та Південної України залишилися поодинокі українські школи. Для 700 тис. українців Криму взагалі не залишилося жодної української школи. Станом на 1990 р. в Україні 75% дитячих садків були російськомовними.
Наведені вище факти свідчать про те, що понад чотири століття в українців намагалися відібрати мову: законами, анафемами, указами, державними актами. Натомість нині чути про нібито утиски російськомовних в Україні.
Зараз коли наша держава бореться з російською агресією і майже кожного дня гинуть українські солдати, КГБісти, зрадники, слуги російського народу та кремлівські холуї в незалежній Україні намагаються змінювати мовний закон. Це просто плювок в обличчя всім нам. І якщо не захистимо українську – виконаємо над собою самогубство.